ПОИСК:

Статьи


Пізнання нації

Без нації немає держави.
Процвітаючим народом ми
будемо в тому разі, якщо
освоїмо й успадкуємо
нашу історію. І тільки
тоді зможемо убезпечити
себе від протекторату
Вашингтона, колабораціоністів
і власного виродження.



ПІЗНАННЯ НАЦІЇ

Ця публікація базується на дослідженнях істориків і не має на меті проілюструвати мої наукові розвідки з історії Русі. Я не науковець і не фахівець у цій галузі. Я лише прагну викласти у публіцистичній формі вже існуючі знання з історії нашого народу і сформувати висновки, що стосуються долі української нації. При цьому історію українського народу розглядаю як джерело формування ідеології політичної партії «Народно-трудовий союз України» (НТСУ).

І
Походження


При вторгненні у Східну та Південну Україну скіфи зштовхнулися з кіммерійцями. Скіфи мали риси обличчя алтайського типу, кіммерійці – арійського. У VII столітті до н.е. скіфи зламали опір кіммерійців і поширили свій вплив від Волги до Дніпра. Почалося формування скіфської держави. Вона ніколи не була централізованою. Цар головної орди визнавався володарем більш дрібних формувань. По суті, скіфська держава була конфедерацію кочових родів і протягом усієї своєї історії залишалася нестійким суспільно-політичним утворенням.

Головною бойовою силою скіфів була кавалерія. Вершник мав лука, пристосованого для стрільби з коня. Скіфи жили в кибитках на колесах. Кочуючи, займалися скотарством. Інші племена, які мешкали поруч, під їхнім контролем вирощували хліб.

Скіфська держава експортувала зерно до Греції, а також забезпечувала цю країну рабами, худобою, шкурами, хутром, рибою, лісом, медом. А з Греції до Скіфії надходили текстиль, вино, оливкова олія, вироби мистецтва й розкоші. Завдяки широкій торгівлі, на узбережжі Чорного моря виникли грецькі міста.

З V століття до н.е. по ІV століття на Керченському й Таманському півостровах проіснувало Боспорське царство. Населення його складалося з греків та місцевих мешканців (переважно скіфи). Боспорське царство контролювало більшу частину торгівлі між Скіфією та Грецією. На території цього царства в ІХ столітті виникає руське володіння Тмутаракань (півострів Тамань), яке проіснувало до ХІ сторіччя.

Поруч із Боспорським царством, яке являло собою самостійну державу, на березі Чорного моря були суто грецькі міста Херсонес і Ольвія. Вони виступали також посередниками у торгівлі між Грецією і Скіфією.

Під час просування скіфів на північ у лісостепові та лісові райони в V столітті сармати витіснили скіфів у Причорномор’я. Сармати робили це поступово. В другому столітті до н.е. стався надлом скіфської імперії. Одна частина скіфів почала асимілюватися з сарматами. Друга пішла на Балкани. В цілому сармати продовжили політику скіфів.

Біля Аральського моря на території сучасного Казахстану наприкінці ІІ століття до н.е. жили анти. «Ант» тюркською мовою означає «рівнина». Потім вони оселилися у північній частині нинішньої України і дали початок племені полян. Назва ця походить від слова «поле». Згідно з дослідженнями Г.В. Вернадського, у Східній Європі «групи прабатьків слов’янських племен осіли в цьому місці, принаймні, не пізніше 500 року до н.е.» .

При просуванні скіфів та антів у лісові райони від Ладозького озера до середнього Дніпра й від Вісли до верхів’я Волги виникають праслов’яни. Сама природа народжувала на цій території землеробів.

В період І та ІІ століть анти, або ас, прийшли до Приазов’я і басейну ріки Сіверський Донець під час поступової загальної міграції антів. Нам вони відомі як аси, або яси, що дали й сучасних осетинів.

Іранське плем’я антів, або ас, стало відоме як світе ас (рухс-ас). Згодом рухс поширює своє ім’я та вплив серед слов’ян.

У третьому сторіччі з гирла ріки Вісли до Причорномор’я переселяються готи. Проти агресивної політики їхнього вождя Германаріха виступив аланський рід рухс.

Початок же великому переселенню поклали гунни в ІV столітті. Їх наступ із Азії в Європу зупинив агресію германських племен на нинішню територію України. Була відвернена германізація слов’ян та іранських племен. Розпочалося підсилення слов’ян.

Прийшли гуни в Європу з озера Балхаш. Гадаю, гуни мали тюркське походження. Але до них на різних етапах історії приєдналися монголи, угри, слов’яни, болгари. Гуни постійно переміщувалися. Ніхто з них не міг сказати, де народився. Алани не в змозі були чинити опір. Вони здалися і увійшли до складу численної армії.

Друга частина аланів відступила на північ від степів Східної України. Після розгрому аланів надійшла черга за остготами, потім і вестготами. В цей період, очевидно, роксолани йдуть в услуговування до гуннів.

Після вторгнення у Причорноморські степи гуннів частина аланів і германські племена пішли в Іспанію та Північну Африку. Протягом тривалого часу алани з Північної Африки підтримували зв’язки з родичами по племені, які знаходилися на просторах від Дунаю до Дону.

Держава гуннів простягалась від Альп до гір Кавказу. Вся нинішня територія України входила до складу цієї держави. Найбільшої могутності гунська держава досягла за Аттили в V столітті.

Західна експансія гуннів була зупинена у Франції, а після розпаду імперії гунни стали називатися булгарами.

На території нашої країни з IV століття до середини VI століття анти, слов’яни, алани існували уперемішку. Згодом на слов’янській основі відбувається інтеграція в єдиний народ. Якщо слов’яни були тільки землеробами, алани – скотарями, то анти – і скотарями, і землеробами.

З середини VI століття до середини VII століття в Приазов’я та Причорномор’я вдерлися авари. Анти в цей період переходять на північ і південь у Фракію. За аваро-антським періодом настає булгаро-хазарський.

За домовленістю з візантійським імператором авари, що прийшли з Північного Китаю, напали на болгар та інші племена, в основному тюркські. Зіткнувшись з антами, авари не змогли їх повністю перемогти. Відійшли авари на постійне місце проживання – на територію сучасної Угорщини.

Слов’янська єдність виникла вже до середини ІІ століття, тоді як науці руси відомі тільки з ІV століття. Перша згадка про Давню Русь з’являється в літопису «Повість временних літ», де зазначається дата: 859 рік. До Х століття у Східній Європі Давня Русь перейняла гегемонію в іудейського Хазарського каганату.

Наслідки розгрому Хазарського каганату збройними силами Русі мали значення для формування міжнаціональних відносин між слов’янами та євреями більш ніж на тисячу років. Їх суть – складне психологічне сприйняття одне одного.

Говорити про утворення давньоруської народності, давньоруської держави, України неможливо, спершу не визначивши, що ж таке Русь, хто такі руси і хто такі українці за походженням.

Історіографія цього питання знає два десятки відповідей, які взаємно виключають одне одного. Русів вважали й варягами, й литовцями, й балтійськими слов’янами, й фінами, й слов’янами, й іранським племенем, і середньоазіатськими аорсами, й, не прийшовши до певного висновку в їх етнічному визначенні, – різноплемінною соціальною групою. Основна боротьба в історіографії Русі точилася між норманістами та їх супротивниками: від того чи іншого розв’язання суперечки залежало визначення місцевих або чужих джерел виникнення Російської держави.

Німецькі хроністи Х століття ототожнювали русів із ругами. В ІІ сторіччі руги жили коло Балтійського моря, де залишили слід у назві острова Руги (Рюген). Відмічалася поява русів у басейні ріки Рур. Сучасні історики впевнені, що ріка Рур одержала назву від русів. Німці Х століття зараховували русів до германської групи, до осілого етносу, а не до сарматської – кочівників. Чи були руги германомовними – сказати важко. Але вони не слов’яни, безсумнівно.

Не виключаю, що до Х століття руси могли настільки змінити свій зовнішній вигляд і мову в результаті походу на Германію, а потім у пониззя Дунаю і Дніпра і придбати як і за зовнішнім виглядом, так і за мовою германськість. Це відбувалося упродовж тривалого періоду. За цих умов у русів почав проявлятися німецький вплив.

Безкінечні суперечки щодо походження Русі певною мірою пояснюються протиріччями джерел, чисельністю домислів і здогадів у самих працях давніх авторів. Так, ми знайдемо і прямі вказівки на те, що руси – це варяги, і такі ж відверті свідоцтва їх слов’янства. Русів називають то кочівниками (патріарх Фотій), то кажуть про те, що їх «не можуть носити коні» (Захарія). Отже, вони не кочівники.

У чорноморських степах, після вторгнення сарматів, значно збільшилося населення іранського походження. Але ці зміни не були настільки істотними, щоб радикально змінити етнічний склад місцевого населення. Більш за все це відбилося на скіфах, значну частину яких або вигнали, або знищили. Коли ж у другій половині першого – на початку другого століть серед сарматів починають виділятися руські, або роксолани, які потім створили мілітаризовану державу на кшталт воєнної демократії – Руський каганат (Аланська Русь), вціліла частина сарматів змогла залишитися в Тавриді. Скоріш за все, виокремлення руських відбулося при зіткненні двох культур – сарматів і антів – і виникненні змішаних шлюбів між ними.

Звертаю увагу читачів на іранський вплив у руській історії. З іранської мови проходить багато географічних назв сучасних Росії та України. Присутні іранські мотиви і в мистецтві Давньої Русі. Чимало слів у російській та українській мовах запозичені з іранської. Рясна топонімічна присутність іранської мови свідчить про те, що Руський каганат, або Аланська Русь, мав іранське походження.

Руська земля, на думку одних, – вся Східна Європа, – інших – вона звужується до розмірів маленького болотистого острова. Наше завдання – лише викласти доведені факти, зафіксувати різні точки зору і на цій підставі зробити висновки про наші національні витоки.

Перш за все, слід звернути увагу на те, що здавна дослідниками багаторазово відзначалася подвійність смислового значення при вживанні літописцями слів «Русь», «Руська земля». З одного боку, так позначали всю сукупність східнослов’янських земель в їхній етнографічній, мовній і політичній єдності, засвідчуючи сформованість давньоруської народності на величезному просторі від Карпат до Дону і від Ладоги до Чорного моря. В цьому сенсі Руська земля протиставлялася землям поляків, чехів, угорців, половців, візантійців як в етнічному, так і в державному відношенні. Разом із тим, у тих же джерелах зустрічається незрівнянно більш вузьке визначення Русі: Київська земля, Середнє Придніпров’я.

Відомості ХІІ століття (наприклад, «Повість временних літ»), які засвідчують історичні події Х століття, дають хронологію всієї Руської землі і тому вживають відповідний загальний термін. Літописи ХІІ століття повні географічних визначень для окремих поодиноких подій, які відбувалися в різних землях Русі: «кривичі», «Русь», «радимичі».

В літописних переказах, що дійшли до нас, відоме вживання слів «Русь», «Руська земля» в значенні всієї сукупності східних слов’ян, єдиної руської народності, єдиної руської держави. У «Повісті временних літ» таке словорозуміння навіть превалює. Новгородський літопис знає обидва значення й інколи зараховує Новгород до Русі, а іноді протиставить його Русі (південній). Лаврентіївський літопис частіш за все відокремлює Володимиро-Суздальську землю від Русі у вузькому розумінні. В Ігнатіївському літопису, в літописанні Мстислава Володимировича, Ольговичів і Ростиславовичів одночасно співіснують і риторичне розуміння єдності Русі («Володимир… многа пота утер за землю Руську»), і конкретне уявлення про Русь як про південну частину всієї руської спільноти. У зовнішніх відносинах ми бачимо Русь як єдину державу.

Територія давньоруської народності ІХ-ХІІ століть може бути відновлена за багатьма різноманітними джерелами як писемними, так і археологічними. Літописці ХІІ століття не залишили нам систематичного опису кордонів Давньоруської держави. По-перше, зона руської землі в широкому розумінні слова може бути одержана як сума племінних територій усіх східнослов’янських племен, виходячи з тези літописця, що «словенский язык и руский – одно есть..» По-друге, деяке уявлення про кордони Руської землі ХІ-ХІІ століть може дати карта руських міст, які згадуються в літописах з того чи іншого приводу. Це не систематичний перелік руських міст, і тому можливі упущення, але в загальних рисах карта літописних міст дає нам всю територію дій феодальної Русі.

Систематичні відомості про неруські народи, сусідів і данників Русі містить вступна частина «Повісті временних літ»: «А се суть инии языци, иже дань дають Руси: чюдь, меря, весь, мурома, черемись, мръдва, пермь, печера, ямь, литва, зимигола, корсь, норома, либь...» Якщо нанести на карту всі ці народи, то вони позначать західну, північну та східну частину Русі, яка співпадає з прикордонними руськими містами.

Руська земля (у вузькому значенні слова)[2]:



1- за історичними даними ХІІ століття;
2- за археологічними матеріалами VІ-VIІ століть;
3- найважливіші місця знахідок речей VI-VII століть.

Рубежі Руської землі встановлюються по сусідніх народах. У творі «Слово про загибель Руської землі» зазначається: «Отселе до угор и до ляхов, до чахов, от чахов до ятвязи и от ятвязи до литвы, [от Литвы] до немець (тевтонський и лівонський ордени), от немець до корелы, от корелы до Устьюга, где тамо бяху тоймици погании и за дышючим морем от моря до болгар, от болгар до буртасъ, отъ буртас до чермис, от чермис до моръдви». Завершують цей виклад половці.

«Список руських міст», складений 1396 року, містить всі руські міста без зазначення їхньої політичної належності. В період територіальної роздробленості поява списку міст проголошувала єдність руської народності.

В установленні меж Руської землі «у вузькому розумінні» тільки в Південній Русі вимагається метод виключення. Перелічуються терени, які не входили до складу Південної Русі, а також є прямі вказівки літопису на належність до власне Русі. Ось які руські території і міста не включено до поняття «Русь» у вузькому смислі: Новгород Великий (поїздки з Новгорода до Києва, Чернігова, Переяславля завжди розглядалися новгородським літописцем як поїздки в Русь), Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань… Міста Володимиро-Суздальського та Рязанського князівств виключалися з поняття Русі у вузькому значенні. Очевидно, племена словен, кривичів і тиверців не входили в Х столітті до складу власне Русі, що випливає з літописів ХІІ століття (Новгород – не Русь, Смоленськ – не Русь, Берлад – не Русь).

До складу Русі у вузькому смислі, за даними літописів, не включалися землі (племена і міста)[3]:

Племена    Міста 
 

Древляни
Радимичі
В’ятичі
Словени
Кривичі
Тиверці
Поляни
Варяги
  Новгород Полоцьк
Смоленськ Володимир-Волинський
Володимир-на-Клязьмі Галич
Ростов Овруч
Суздаль Неринськ
Рязань Берлад

З наведеного переліку видно, що Середнє Придніпров’я з Києвом, Черніговом, Переяславлем та Сіверська земля жодного разу не протиставляються Русі. По суті, ці землі – історичні. Це національна основа формування русичів – предків нинішніх українців, основа української нації. В уявленні людей із Європи й Азії Давньоруська держава, або Русь, як явище, існувала цілісним утворенням від Польщі до Верхньої Волги й Дону, від Балтійського до Чорного (Руського) морів. Але всередині Київської Русі тільки населення території нинішніх Київської та Чернігівської областей себе іменувало як Русь. Решта територій протиставлялась Русі і, власне, не вважала себе руською частиною Київської Русі. Територія земель Києва, Чернігова і Переяславля була, по суті, метрополією стосовно решти Київської Русі.

І це дає підставу говорити, що русичі в минулому були окремим від слов’ян народом. Ментальність, успадкована українцями від русичів, зберігає відмінності між росіянами та українцями і сьогодні. Проблеми, що виникають упродовж століть між Росією і Україною, пояснюються нерозумінням росіянами особливостей українського етносу.

Київська Русь у Х-ХІІ століттях[4]:



Обмежене розуміння Русі – окреслення тих земель і міст, які входили в Х-ХІІ століттях у географічне визначення Русі. Договір Олега з греками 907 року називає основні міста Русі: «Приходяще Русь да витают у святого Мамы, и послеть царьство наше и да испишут имена их и тогда возмуть месячное свое: первое от города Киева и паки ис Чернигова и ис Переаславля, и прочий гради». Належність названих міст до основного, головного ядра руської землі неодноразово підтверджена літописцями. Крім того, до складу власне Русі входили, за літописними даними, й інші міста, що дозволяє хоча б почасти уточнити межі основного ядра Руської землі. Серед них Бєлгород і Вишгород.

Історики мають у розпорядженні відомості про декілька міст на Лівобережжі Дніпра, які входили до власне Русі. 1147 року, коли Святослав Ольгович стояв біля Неримська, лаштуючись у похід на Давидовичів, «в то же время прибегоша из Руси децкы и поведаша ему Володимера в Чернигове, а Изяслава у Стародуб[5]».

Ставши князем 1139 року, Всеволод Ольгович почав перелічувати князівства Русі, в тому числі і Курськ, куди він відправив Андрія Володимировича Переяславського.

В розумінні літописців ХІІ століття словом «Русь» називалися південноруські області. Траплялося, літописці включали в поняття «всієї Руської землі» Київщину та Лівобережжя Дніпра або лише Київщину. Таке наведене вище ототожнення «всієї Руської землі» з володіннями Всеволода Ольговича в 1139-1140 роках, коли він став київським князем. Його володіння простягалися на схід до Курська. За 1145 рік Новгородський літопис змальовує похід на Галич: «Ходиша вся Русска земля на Галиць... ходиша же и из Новагорода помочье кыяном...»[6]. Іпатіївський літопис дає список князів, які брали участь у цьому поході, з чого можна дізнатися про район мобілізації: Київ, Новгород Сіверський, Чернігів.

До географічного поняття «Руської землі» або «всієї Руської землі», що протиставлялася Галичу, Суздалю, Смоленську і Новгороду, включалися такі міста: Київ, Чернігів, Переяславль Руський, Вишгород, Бєлгород, Василів, Трипіль; міста Поросся: Корсунь, Богуславль, Канів, Дверей, Торцький; міста «Чернігівської сторони»: Стародуб, Трубч, Глухів, Курськ, Новгород-Сіверський, Остерський Городець; «Руської землі волості» (міста Погориння): Буцьк, Шумськ, Тихомель, Вигошів, Гнойниця.

В окресленій території можна виділити ще більш вузьку, так би мовити, Русь усередині Русі. Так, 1146 року Святослав Ольгович, який князював у Новгород-Сіверському, Путивлі та Курську, запрошує Юрія Долгорукого: «а пойди в Русскую землю Киеву, а яз ти еде (в своєму Сіверському князівстві.- Б. Р.) буду ти помощник»[7]. В 1189 році Святослав Всеволодович дає Галич своєму супернику-співправителю Рюрику Ростиславовичу, а собі хоче «всей Руской земли около Кыева».

Таке ж обмежене розуміння Руської землі є і в ряді літописних визначень політичного союзу Київщини з чорними клобуками. Територія їхнього розселення – сучасна Черкаська область. У 1149 році Ростислав Юрійович говорить батькові: «Слышал есмь, оже хощеть тебе вся Руская земля и Черный Клобукы». Головна маса чорних клобуків – берендеїв – була розселена київськими князями у Пороссі та на Правобережжі Дніпра. Вони були розміщені як наймана кіннота черезсмужно з руськими поселеннями на південній окраїні Київської землі. Вислів «вся Руская земля и вси Чернии Клобуци» припускає ще більш вузьке поняття Руської землі, ніж установлене вище. В цьому випадку під руською землею розуміється порівняно невеликий трикутник, вершиною якого був Київ, однією із сторін – Дніпро від Києва до Канева, а основою – басейн Росі.

Тут слід також докладніше сказати про часто згадуваний термін «берендеї». Здебільшого берендеї – це скривджені печенігами, а пізніше половцями, дрібні кочові роди тюркського походження,які не витримували сутичок у Дикому полі і ставали данниками руських князів або йшли до них на службу. Таких ось кочівників, які перекинулися до Русі, печеніги і половці прозвали «береуді», тобто «запроданці». Звідси в руських літописах і побутує слово «берендеї». Поряд з іншими племенами берендеї згадуються в літописах під назвою «Чорні клобуки». Але первісно, можна припустити, чорні клобуки і берендеї походили від різних племен. Клобуки – це люди, що відкололися від племені каракалпаків, а берендеї виникли в середовищі печенігів. Згодом клобуки та берендеї консолідувалися в одне плем’я, вже будучи на Русі, а після асимілювалися з Київською Руссю.

Деякі історики ім’я «Чорні клобуки» вважають буквальним перекладом відомого донині тюркського етноніму – каракалпак. Якщо ковуї – гвардія чернігівських князів, то чорні клобуки – київських. Чорні клобуки дуже впливові в Києві ХІІ століття. Беруть участь у київському віче, нарівні з руським населенням обирають князя. Їх думка в обранні князя постійно підкреслюється літописом.

Син Юрія Долгорукого звертається до свого батька в 1149 році зі словами: «Слышал я в Киеве, что хочет тебя вся Русская земля и Черные клобуки»[8].

Смерть київського князя Ізяслава оплакувала «вся Руська земля» і «всі чорні клобуки». А коли на київський престол прибув Ростислав Мстиславович (син Володимира Мономаха), то «були йому раді всі: і вся Руська земля і всі чорні клобуки обрадувалися»[9]. Після смерті Ростислава всі кияни і чорні клобуки запрошують Мстислава. Ця характерна формула «вся Руська земля і всі чорні клобуки» показує, яку активну участь у політичному житті Києва брало плем’я каракалпаків.

З кінця ХІ століття зі згоди київських князів берендеї поселилися на Київщині (переважно у Пороссі, вздовж ріки Росі) із зобов’язанням брати участь у походах київських князів. Берендеї відрізнялися від звичайних найманців жорстокістю щодо своїх степових співплемінників. У ХІІІ столітті, під час монголо-татарської навали, берендеї частково асимілювалися із Золотою Ордою, частково пішли до Болгарії.

Частина берендеїв у ХІІ столітті переселилася з Київського князівства до Володимирського, в район між Москвою і Переяславцем-Заллєським. Вони перебували на службі у володимирських князів Андрія Боголюбського, Юрія Долгорукого та інших, часто-густо складаючи відбірні війська князя. В назвах окремих міст, де жили берендеї, збереглася пам’ять про них. На Житомирщині, наприклад, місто Бердичів (у ХVIII столітті – це Берендичів), селище Берендеєво Ярославської області і там же Берендеєве болото.

Чернігівщина не входила в поняття Руської землі та чорних клобуків, про що можна судити з розповіді літопису 1161 року. Ростислав Мстиславович Київський надсилає листа до Святослава Ольговича Чернігівського: «пусти ко мне детя Олга, ать познаеть кияны лепшия и Берендиче и Торкы»[10]. Всі походи чорних клобуків-берендеїв пов’язані як із відправною точкою тільки з «київською», «руською» стороною Дніпра: вони завжди союзники або васали київських князів, вони «вмирають за Руську землю і головами своїми накладають», вони постійно служать київським князям як у їхній боротьбі проти половців, так і в їх боротьбі з лівобережними Ольговичами. Звідси ми повинні зробити висновок про існування в ХІІ столітті поряд з іншими також і вкрай обмеженого поняття «Руської землі», як Київщини і Поросся. По суті чорні клобуки – берендеї за своєю роллю як козаки ХVІІ-ХІХ століть.

Детальний розгляд літописних визначень Руської землі в ХІ-ХІІ століттях, суперечливих на перший погляд і нібито таких, що взаємно виключають одне одного, приводить до висновку про існування трьох географічних понять, які однаково називаються Руссю або Руською землею:

Перше – Київ і Поросся.

Друге – Київ, Поросся, Чернігів, Перяславль, Сіверська земля, Курськ і лісостепова смуга від Росі до верхів’їв Сейму і Дінця.

Третє – всі східнослов’янські землі від Карпат до Дону і від Ладоги до степів Чорного (Руського) моря.

Поступове розширення території Київської Русі відображує історичні етапи розвитку руської народності від племені до союзу племен і від союзу племен до народності. Незважаючи на роздробленість, до періоду вторгнення монголо-татар у державу Русь у цілому в межах всієї Київської Русі склалася нація. Підтвердженням цього є єдина мова спілкування, внутрішньоекономічні зв’язки (торгівля), розподіл праці між регіонами, союзи князів, усвідомлення всім населенням Києва як столиці. Хай Київ був слабким політичним центром, але він сприймався таким. Існувало цілісне сприйняття Київської Русі.

Руська земля ІХ-ХІV століть у широкому розумінні – це територія давньоруської народності з єдиною мовою, єдиною культурою, єдиним державним кордоном і внутрішьоекономічними зв’язками. Це поняття цілком ясне. Але що являла собою придніпровська Русь від Києва до Курська, Русь у вузькому смислі? Це не абстрактне уявлення, яке промайнуло в якому-небудь одному джерелі. Воно усталене, міцне, добре відоме всім без винятку руським літописцям, будь вони киянами, володимирцями, галичанами чи новгородцями.
Поняттям «Русь» (у смислі Придніпровської Русі) широко користувалися як географічним орієнтиром, вважаючи, що новгородцям чи суздальцям не треба було ніяких пояснень, якщо сказано «идоша в Русь».

Сторона Придніпровської Південної Русі включала в себе Київ із Пороссям на правому березі Дніпра і Посем’ям на лівому. Південний кордон цієї області точно визначений, оскільки в тих випадках, коли літописці відмічали набіги половців на «Руську землю», це були набіги взагалі на Русь і, зокрема, на Південну Русь. Південна Русь повністю була розташована в лісостеповій смузі, не виходячи за її межі. Недостатньо ясний і східний кордон міг доходити до Дону.

На великій території Південної Русі було декілька князівств, які належали постійно ворогуючим між собою Юрійовичам, Ростиславовичам, Давидовичам та Ольговичам. Тут виділялися такі самостійні центри, як Київ, Чернігів, Переяславець Руський, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ зі своїми династіями князів, своїм літописанням, своєю політикою.

В цілому можна стверджувати, що ядром Руської землі було Середнє Подніпров’я від басейну Росі до Тясмину на правому березі Дніпра і частина Лівобережжя з Переяславцем Руським та нижньою течією Сули, Псла і Ворскли. Це порівняно невелика область (близько 180 км за течією Дніпра і 400 км в широтному напрямку) розташувалась на південному краї родючого лісостепу. Саме тут в часи Геродота і дещо пізніше існували хліборобські «царства» сколотів («скіфів-землеробів»), які були праслов’янами. В ІІ-ІV століттях ця територія була серцевиною слов’янської лісостепової частини черняхівської культури, але виявити якісь чіткі племінні особливості в цій нівельованій культурі археологам поки що не вдалося.

Інтерес становить і взаємозв’язок термінів «Поляни» і «Русь». Літописець-киянин дає хронологію цих двох термінів: «поляне, яже ныне зовомая Русь», із чого випливає, що Русь є більш пізнім позначенням, яке замінило давнє ім’я полян. Разом із тим той же таки Нестор дає порівняння, яке пояснює етнічну тотожність полян і русів: «А словеньскый язык и рускый одно есть».

Літописець називає полян як «мудрий і тямущий народ», але відносить це до незапам’ятних язичницьких часів, що передували побудові Києва, тобто до VІ століття. Поряд із формою «поляни» в літопису зустрічається й коротка форма «полі». Можливо, що багато чого роз’яснить вказівка грецького історика Діодора Сіцілійського (І століття до н.е.) на існування народу «палів», нащадків якоїсь частини скіфів. У викладі киянина Нестора про полян ми відчуваємо бажання воскресити пам’ять про них. У житті ІХ-ХІ століть поляни вже були забуті. Цілком можливо, що «пали» – «полі» («спали» у Плінія) – це великий союз слов’янських племен скіфо-сарматської доби, який займав під час черняхівської культури ІІ-ІV століть лісостепове Середнє Подніпров’я. Зарахування слов’ян до скіфів було звичайним для греків.

Після занепаду Руського каганату, або Аланської Русі, здійснюється вихід русичів у землі полян, де вони слов’янізуються. Приблизно це можна датувати V століттям. Відмічається переселення Руського каганату в ІІ і в ІІІ сторіччях у Прибалтику і на територію Германії – басейн ріки Рур. Потім переміщення в пониззя Дунаю і похід на ріку Рось, де вже проживали руси, які прийшли з нинішніх територій Східної України та Південно-Західної Росії.

Цікаві відмінності між слов’янами і русами подає Лев Гумільов у своїй книзі «Давня Русь і Великий степ» (видавництво «Айріс-прес», Москва, 2002, – С. 24): «Побутові навички у слов’ян і русів були теж різні, особливо в характерних дрібницях: руси вмивалися перед обідом в загальному тазу, а слов’яни під струменем. Руси голили голову, залишаючи жмут на тім’ї, слов’яни стригли волосся «в кружок». Руси жили у військових селищах і «харчувалися» воєнною здобиччю, частину якої продавали хазарським іудеям, а слов’яни займалися землеробством і скотарством. У чомусь руси нагадували за зовнішніми ознаками запорізьких козаків». Автори Х століття ніколи не плутали слов’ян із русами. Але при цьому не можна вважати русів скандинавськими варягами, позаяк останні почали свої походи в ІХ сторіччі, а руси як самостійний етнос відомі авторам VІ століття Йордану та Захарію Ритору.

Назва народу «росів» уперше з’являється в описі подій ІV століття. Готський історик Йордан передає оповідь про загибель готського короля Германаріха: з готами було в союзі «віроломне плем’я росомонів», один з росомонів зрадив Германаріху, і той стратив його дружину Сунільду («Лебідь»). Брати Сунільди, помщаючись за сестру, вбили Германаріха. Після смерті Германаріха готи розпочали війну з антами («часи Бусові»). Історики епохи Івана Грозного віднайшли відомості про те, що візантійський імператор Феодосій (379-395 роки), який вважався другом готів, воював з русами: «Еще же древле и царь Феодосий Великий имяше брань с русскими вои»[11]. В цих подіях кінця ІV століття ворогами готів та їх союзника Візантії виступають: слов’яни-анти, слов’яни-руси та невідомі за етнічною належністю росомони. Логічно припустити, що росомони представляли Руський каганат, або Аланську Русь. У слові «росомони» друга частина відповідає осетинському «мойне» – «муж», «людина». Тоді слово «росомони» означає «руські люди», «роси». Викликає інтерес і трагічна героїня оповіді, сестра войовничих росомонів Сунільда – Сванільда. Ім’я її в готській легенді про смерть готського короля дано, природно, в готській формі, але за своїм смисловим значенням – Лебідь – воно мимоволі нагадує ім’я сестри легендарних будівників Києва – Либідь. У прикладному мистецтві землі росів-росомонів по Русі й Сулі дуже часто згадується священний лебідь: два лебедя оточують жіночу постать. Видно, лебідь у русів мав якесь символічне значення.

Добою витіснення давнього ім’я полян іменем росів або русів слід вважати V-VІ століття, коли після гунського розгрому розпочиналося укладення нових племінних союзів, будівництво нових міст і протистояння новим ворогам. Ім’я полян ще панує в сказаннях про побудову Києва, але зовнішній світ, судячи з географічного нарису Захарії Ритора, знав уже народ рос.

У VI столітті склався потужний союз слов’янських племен, який носив по головному племені назву руси. Зона руського союзу племен, до якого входили сіверяни, якась частина давніх племен, що зберегла назву полян, і, можливо, інші племена, була приблизно в п’ять разів більша за територію первинного племені руси. Русь VІ-VІІ сторіч відстояла свою незалежність від нових кочівників аварів («обрів»), які зруйнували сусідній союз дубілів. І взяла участь у загальнослов’янському (слов’яно-антському) русі на Дунай.

Між «Руською землею» у вузькому значенні, що являла собою союз лісостепових слов’янських племен VІ-VІІ століть, і «руською землею» у широкому значенні, що охопила всі східнослов’янські племена від Балтики до Чорного моря і від басейну Вісли до Волги, хронологічно знаходився проміжний ареал Русі, яка почала поглинати слов’янські племінні союзи, але ще не завершила цей процес. Причому, поглинання русами слов’ян відбувалося тільки через організацію державної влади, встановлення русами управління над населенням і територіями. Одночасно самі руси через свою малочисельність швидко були поглинені слов’янами: втратили мову, культуру та історичну пам’ять.

Чому так сталося? Малочисельне плем’я русів поглинуло величезну територію з багатомільйонним населенням. Відповідь бачиться в тому, що руси мали великий і багатовіковий досвід будівництва держави в порівнянні із слов’янами. Другим фактором, який дав перевагу русам, був їхній військовий досвід і постійні походи територією Європи.

У «Повісті временних літ» вміщена довідка, яка окреслює територію цієї проміжної Русі: «Се бо токмо словеньск язык в Руси: Поляне, Древляне, (Новъгородьци), Полочане, Дрьгъвичи, Север, Бужане, зане седоша по Бугу Послеже же Велыняне». Наведений перелік викликає великий історичний інтерес, оскільки описує важливий проміжний етап процесу перетворення Русі із союзу племен у східнослов’янську державу. Володіння Русі включають лісостеп – від Західного Бугу до Курська чи Воронежа на сході. Від середини цієї смуги піднімався на північ перпендикуляр, який охоплював майже весь басейн багнистої Прип’яті і досягав на півночі правого берега Західної Двіни в межах Полоцька та річки Полоти. Середньодніпровські дружинники VІ-VІІ століть уже йшли шляхом підкорення собі ряду слов’янських племінних союзів, у яких раніше були свої князювання.

Важливо визначити етапи згуртування слов’янських племен у рамках народжуваної Русі. Нестор вірно окреслює два етапи.

Перший – поляни, древляни, дреговичі, словени, полочани мали «свої князювання»; це було за нащадків Кия.

Другий – більшість перерахованих союзів племен увійшла до складу Русі, що припускало втрату самостійності цілими землями; за прямим смислом порядку літописних статей входження древлян, дреговичів, волинян і полочан до складу Русі повинно було відбуватися до приходу болгар на Дунай; розповівши про слов’янські землі, що увійшли до Русі, літописець безпосередньо продовжує: «Словеньску же языку, якоже рекохом, живущю на Дунай, придоша от скиф, рекъше от козар рекомни българе и седоша по Дунаеви и насильници словеном быша»[12].

Географ першої половини ІХ століття, автор книги «Краї світу», вже знає про далекі північні володіння і повідомляє, що на північ від Русі лежать «безлюдні пустелі Півночі» Отже, втрату самостійності племінними князюваннями древлян, дреговичів і полочан і їх включення до Русі потрібно датувати відтинком часу в діапазоні від середини VІІ до початку ІХ століття.

Знання дійсної географії Русі VІІ-VІІ століть пояснює деякі неясності в описаннях слов’янського світу східними авторами: вони пишуть про слов’ян або на захід від Русі (приморські уличі і тиверці), або ж тільки про крайній східний союз племен – в’ятичів, які знаходилися між Києвом та волзькою Болгарією. Слов’янський світ був розрізаний навпіл новим утворенням – Руссю, володіння якої йшли в меридіональному напрямку до півночі на 700 км від степового кордону.

За даними імператора Константина Багрянородного (середина Х століття), Русь іще більше розширила свої володіння (включивши кривичів і словен), але старе поняття споконвічної, первісної Русі не зникло. Константин поділяє Руську державу на «Внутрішню Русь», яка відповідає Руській землі VІ-VІІ століть, і на «Зовнішню Русь», до складу якої увійшов ряд союзів слов’янських племен, підкорених Руссю протягом VІІ-ІХ століть. Деякі східні автори називають роздільно русів і слов’ян. У дослідників народжувалась думка про те, що «руси» – не народ (хоча автор середини ІХ століття писав, що «руси – плем’я із слов’ян»), а панівна соціальна група.

Цю думку, невірну в такому формуванні, потрібно, очевидно, висловити так: руси – жителі найбільш передової із східнослов’янських земель (яка одержала ім’я по племені-гегемону), що підкорила собі за три століття ряд інших слов’янських земель, не всі жителі Русі були панівною соціальною групою, але князі та дружинники руської землі стояли в VІІ-ІХ століттях над князями і дружинами інших слов’янських земель. Стає очевидним перетворення русичів у касту воїнів та управлінців серед слов’ян і їх прискорена слов’янізація. Зроблю важливий повтор. Виникає питання: чому руси мали успіх у побудові Давньоруської держави, в об’єднанні племен? Очевидно, до приходу на ріку Дніпро в русів був досвід створення держави – Руського каганату, або Аланської Русі.

В ІХ й Х століттях у Руську землю почали проникати з півночі загони норманів-варягів. Одного разу за конунга Олега вони захопили навіть Київ, але в подальшому скандинави згадуються здебільшого як наймані загони.

Вливаючись у руські війська як найманці русів чи їх тимчасові союзники, варяги приймали ім’я русів і вважали це вигідним для себе, як це видно з того, що в 839 році шведи, що служили «руському кагану», прикинулися в Західній Європі і самі русами.

Вперше руси були помічені на території сучасної Східної України і прилеглих до неї земель Росії. Існувала ця держава під назвою «Руський каганат». Другою назвою її була «Аланська Русь». Під ударами інших племен Руський каганат відступив у Наддніпрянщину. Судячи з окремих слів, що дійшли до нас, плем’я Руського каганату мало іранське походження. Воно в основному складалося з кочівників. Але при цьому в них уже була металургія, що відповідала рівню того часу. Столиця знаходилася в районі міста Оскол. Чисельність Руського каганату була невелика, можливо, від 50 тисяч до 100 тисяч чоловік, тоді як слов’яни нараховували 5-6 мільйонів. Про малочисельність русів свідчить прийняття на службу скандинавів, клобуків та берендеїв, прискорена слов’янізація та втрата рідної мови русичами. При постійних воєнних походах русичів відчувається нестача воїнів та необхідність прийняття на службу інородців. За таких умов основи національної культури русичів постійно розмивалися. Можна припустити, що русичі пройшли фази свого розвитку: іранську, германську та слов’янську. Це припущення має непрямі підтвердження, які я викладаю в цій публікації.

Можна стверджувати, що плем’я росів, чи русів, було частиною слов’янського масиву вже в перші століття нашої ери. Ім’я росів дало назву річці Рось – притоці Дніпра. Обидві форми («рос» і «рус») деякий час співіснували. В VІ-VІІ століттях у Середній Наддніпрянщині склався потужний союз слов’янських племен. Іноземці називали його «Рос» або «Рус». Пам’ять про кордони цього Руського союзу збереглася до ХІ-ХІІІ віків.

У середині ІХ сторіччя Київ захопили руси. Спочатку на чолі з Аскольдом, потім з Олегом. Мабуть, завоювання Києва русами можна датувати 852 роком. Із цього часу письмово відмічається «Руська земля».

Настав остаточний вихід русів із їхньої правічної землі: нинішня Східна Україна, прилеглі території до України, Російської Федерації і до Кубані Російської Федерації.

До середини Х століття Руссю стали називати всі східнослов’янські землі, які платили данину Русі. Наймані загони варягів, які брали участь у справах Русі, іменувалися русами. Взаємини між слов’янами і русами в ІХ-Х століттях були відверто ворожими. Руси не могли набирати військові кадри зі слов’ян. Останні більш годилися для роботи на землі. Тому воїни в основному вербувалися з іноплемінного середовища.

Давньоруський етнос дожив до ХІV століття. Об’єднання всіх східнослов’янських земель під іменем Русі також проіснувало до кінця ХІV віку і відчувалося навіть у пізніші часи. Далі йшла трансформація в росіян, українців та білорусів. Цей процес відбувався під впливом зовнішніх факторів: окупації частини територій колишньої Давньоруської держави. Внутрішнім фактором був розрив економічних зв’язків між регіонами та зміцнення князівств. Найбільші зміни відбулися із мешканцями Придніпров’я. Вони, перемішавшись із хрещеними половцями, створили новий етнос – малороси, або козаки (тюркське найменування). А вже українцями їх назвали поляки.

Російський етнос значною мірою формувався під впливом татар та фінно-угорських племен. Чистим давньоруським плем’ям залишилися білоруси. Білорусь існує як «давньоруський заповідник» до сьогоднішнього дня. В цьому білоруси з усіх слов’янських племен менш за все зазнали кровозмішення.

Слов’янство у Східній Європі перестало існувати як мовна цілісність із виникненням Київської Русі.

Замість етнічної мозаїки ІХ століття до кінця ХІІ століття постав етнічний моноліт – руський народ. Жити в Київській Русі було легко і зручно. Після 1113 року всі зовнішньополітичні проблеми розв’язувалися без ускладнень. Упродовж двох років війни Володимир Мономах підкорив половців. Із задонськими кочівниками уклав почесний мир. В’ятичі підпорядковані, Полоцьк приєднано, ятвягів розпорошено. Економіка країни розвивалася стало.

Але по смерті Мстислава Великого почався процес розпаду Русі, князівства виходили з покори Києву. Виникла система напівдержав: Новгородська республіка, Полоцьке князівство, Смоленське князівство, Ростово-Суздальська земля, Рязанське князівство, Турово-Пінська земля (входили три князівства: Київське, Чернігівське та Переяславське), Волинь, Червона Русь (Галицьке князівство), Половецький степ (був захоплений Володимиром Мономахом). У Київській Русі розпочалася міжусобиця…

Ще однією особливістю формування було те, що всі пересування народів зі сходу на захід здійснювалися через Україну. Її територію це охопило повсюдно. Північніше від України великому руху переселення народів перешкоджали ліси. І тому у формуванні нашого народу взяли участь десятки народів.

На території України протекторат монголів тривав до середини ХІV століття. Після 1350 року монгольське владарювання змінилося на панування Речі Посполитої і Великого князівства Литовського.

В період литовського і польського панування населення звалося русинами. В Литовській державі панувала російська мова і православна церква. Але після об’єднання Польщі і Литви під утиск потрапляє російська мова і православна церква.

Велике князівство Литовське по суті було конфедерацією земель. На чолі областей стояли намісники або воєводи. З приєднанням Новгорода з Московією практично закінчується суперництво між Руськими князівствами. Починається конфлікт між великими князівствами – Московським і Литовським.

Договір про унію був підписаний 1 липня 1569 року, після чого утворилася єдина польсько-литовська держава.

В районі Запоріжжя з ХV століття йшло формування козацтва. По суті це була держава вільних людей. Дивно, народ у Запорізькій Січі своєю ментальністю і зовнішнім виглядом відновлював русичів, які прийшли на Русь із Руського каганату понад тисячу років тому. Відмінність була тільки у мові.

Їх наймали для виконання окремих доручень польського короля. Але часто-густо козаки воювали за здобич як із Польщею, так і з Туреччиною.

Особливе місце в нашій історії посідає Брестська унія 1586 року. Готувалася вона задовго. В цей час уже не існувала Візантія і патріарх Константинопольський знаходився на окупованій турками землі. Константинопольський патріарх практично не міг керувати Західно-руською церквою. За таких умов польський король узурпував призначення єпископів. Своїм указом він призначав у єпископи кого завгодно. Католицький король на свій розсуд міг звільнити з посади православного священика тоді, коли йому заманеться.

Щодо процедури організації та проведення уніатського собору, то він був цілковито незаконним. Урочисто була проголошена унія 9 жовтня 1596 року. Того ж дня у Бресті – і православний собор на чолі з екзархом Никифором відлучив уніатів від православної церкви.

Уніатський і православний собори звернулися до короля з проханням про затвердження їхніх звернень. Звичайно, король затвердив уніатське звернення. Так створили з волі Папи і польського короля уніатську церкву. Діяльність уніатів розпочалася із злочину: за наполяганням польської влади вони заповзялися силоміць захоплювати церкви у православних.

ІІ
Авторитетні свідчення


Від автора: Треба розібратися: хто ж нам загрожує?

Останній удар по стародавньому Києву завдала монгольська навала. Однак південну Русь підкорили не татари, а литовці!

Тільки-но ми слабішали, захід прагнув загарбати нашу територію.

Натиск на схід почався в ХІ столітті, тривав у ХІІІ та ХІV століттях. Литовці завоювали Київ, Чернігів. Наступ Заходу на Русь і Росію продовжувався протягом усієї нашої історії. Спочатку це робили німці, потім литовці й поляки. В ХVІІ столітті поляки здійснювали набіги на руські землі, спалили Москву. Виступали в похід на Москву і французи на чолі з Наполеоном.

Під час Першої світової війни німецька армія захопила значні території Росії. У Другій світової війні була зроблена спроба знищити Радянський Союз як державу і слов’ян, які жили в ньому. Потім розчленування Радянського Союзу переконало нас, що компромісу між Заходом і Сходом сьогодні немає і в майбутньому не буде. В Росії Захід бажає привласнити природні ресурси і забезпечити свій розвиток на найближчі 500 років. Немає іншого місця у світі, так само багатого корисними копалинами, як Росія.

У представленні М.І. Костомарова український народ був вічним і дуже давнім і завжди несхожим на народ великоруський. Він вважав Великоросію – монархічною, Південь – республіканським. Виходячи з цього, не можна було зберегти і єдність країни.

Повертаючись до більш давньої історії, ознайомимося з матеріалами Вікіпедії – вільної енціклопедії:

Русь (руси, роси) – народ, який склав ядро Давньої Русі. Етнічна природа й рання історія народу Русь, в зв’язку з поліетнічністю очолюваного ним суспільства, продовжує залишатися дискусійною. Найдавніші відомості про народ Русь як відрізняють його від слов’ян, так і вважають його їхньою частиною (див. нижче повідомлення Ібн Хардабеха). В 10-му столітті Ібрагім ібн-Якуб написав, що руси «розмовляють по-слов’янськи, тому що змішалися з ними». Дослідження А.В. Назаренка приводять до висновку, «що вже у першій половині ІХ століття носії етноніму «Русь», ким би вони не були етнічно, користувалися слов’янською самоназвою», тобто називались давньоруським словом «Русь». В результаті інтеграції Русі із слов’янським населенням Київської землі назва «Русь» поширилася спочатку на слов’ян-полян, про що повідомляє «Повість временних літ» («поляни, які тепер називаються Русь»), а пізніше – на все населення Давньої Русі.

Історичні згадки.

Про русів збереглося немало свідчень візантійських, східних (арабо-перських, хазарських) і європейських авторів. Ось деякі:

Арабський мандрівник Ібн Фадлан:

«Я бачив русів, коли вони прибули у своїх торгових справах і розташувалися (висадилися) на річці Атиль. І я не бачив (людей) з більш досконалими тілами, ніж вони. Вони подібні пальмам, рум’яні, красиві. Вони не носять ні курток, ні жупанів, але носить який-небудь чоловік із їх числа кису, якою він прикриває один свій бік, причому одна з його рук виходить із неї. У кожного з них (є) сокира, і меч, і ніж, і він (ніколи) не розстається з тим, про що ми (зараз) згадали. Мечі їх пласкі, з борозенками, франкські. І від краю нігтя (нігтів) кого-небудь із них (русів) до його шиї є зібрання дерев і зображень (речей, людей?) і тому подібного».

Арабський географ Ібн Хордадбех:

«Якщо говорити про купців ар-Рус, то це один із різновидів слов’ян. Вони постачають заячі шкурки, шкурки чорних лисиць і мечі з найвіддаленіших [окраїн країни] слов’ян до Румийського моря. Володар ар-Рума (Візантії) стягує з них десятину. Якщо вони відправляються до Танаїсу – ріки слов’ян, то проїжджають мимо Халімаджа, міста хазарів. Їх володар також бере з них десятину. Потім вони відправляються по морю Джурджан (Каспійське) і сходять на будь-якому березі. Окружність цього моря 500 фарсахів. Іноді вони везуть свої товари від Джурджану до Багдада на верблюдах. Тлумачами [для] них є слов’янські слуги – євнухи. Вони твердять, що вони християни і платять подушний податок».

Перський географ Гардізі:

«І ці люди нападають на кораблях на слов’ян, захоплюють слов’ян, обертають на рабів, відводять у Хазарію і в Болгар і там продають. І немає в них посівів і нив. І вони користуються звичайно слов’янськими посівами… Завжди 100-200 з них ходять до слов’ян і силоміць беруть із них на своє утримання, поки там знаходяться. І там знаходиться багато людей із слов’ян, які служать їм, щоб за допомогою служби убезпечити себе».

Візантійський імператор Константин Багрянородний:

«Прихожі із зовнішньої Росії до Константинополя моноксили (кораблі росів) є одні з Немограда, в якому сидів Сфендослав, син Інгора, архонта Росії, а інші з фортеці Милиніски, з Теліжці, Чернігова й із Вусеграда. Отже, всі вони спускаються рікою Дніпро і сходяться в кріпості Києва, яка називається Самватас. Слов’яни ж, їх данники, а саме: кривичі, лендзяни та інші слов’яни будують моноксили під час зими… Їх витягують і продають росам. Роси ж, купивши одні ці довбанки і розібравши свої старі моноксили, переносять їх із тих на ці весла, кочети та інше обладнання…»

«…Зимовий же й суворий спосіб життя тих самих росів такий. Коли настане листопад, їхні князі виходять з усіма росами з Києва і відправляються в полюддя, тобто круговий обхід, а саме – в слов’янські землі древлян, дреговичів, кривичів, сіверян й решти слов’ян, які платять дань росам. Харчуючись там упродовж зими, вони у квітні, коли скресне крига на Дніпрі, повертаються до Києва, збирають і оснащують свої кораблі і відправляються у Візантію».

Арабський письменник Ал-Марвазі:

«Що ж до ар-Русі, то вони живуть на острові в морі. Той острів займає простір у три дні путі в той та інший напрямок. На острові ліси та болота, і оточений він озером. Вони, руси , численні і розглядають меч як засіб існування. Якщо вмирає в них чоловік і залишає дочок і синів, то все майно дістається дочкам, синам же дають тільки меч і кажуть: «Батько здобував собі добро мечем, наслідуй його приклад..»

«І вони народ сильний та могутній і ходять у далекі місця з метою набігів, а також плавають вони на кораблях в Хазарському морі, нападають на кораблі і захоплюють товари. Хоробрість їхня і мужність добре відомі, так що один із них рівноцінний багатьом із інших народів. Якби у них були коні, вони були б наїзниками, то вони були б найстрашнішим лихом для людства».

Гіпотези про походження.

Існує декілька гіпотез про походження русі: норманська, слов’янська та інші.

Слов’янська гіпотеза була офіційною в радянській історіографії. Існує декілька версій слов’янської гіпотези. За однією з них, руси – одне з племен полян. За другою – панівний клас слов’ян, який настільки протиставив себе їм, що іноземці стали вважати слов’ян і русів різними народами. За третьою версією, руси – слов’янське плем’я, що прийшло до Східної Європи із заходу набагато раніше (або пізніше) за основну масу на Київську землю з руського каганату (Східна Європа та прилеглі землі Росії). Утворили в районі Києва Київський каганат.

Норманська гіпотеза припускає, що руси прийшли із Скандинавії. Ця гіпотеза заснована на давньоруській «Повісті временних літ», зокрема на таких уривках:

«Прогнали варягів за море, і не дали їм данини, і почали самі собою володіти, і не було серед них правди, і повстав рід на рід, і була в них усобиця, і стали воювати один з одним. І сказали собі: «Пошукаємо собі князя, який би володів нами і судив по праву». І пішли за море до варягів, до русів. Ті варяги називалися Руссю, як інші називаються шведи, а інші нормани й англи, а ще інші готландці, – ось так і ці».

Г.В. Вернадський в своїй багатотомній праці «Історія Росії» наводить кілька прикладів на користь норманістів і з інших документів ІХ-Х віків (Вернадський Г.В. Історія Росії. Давня Русь. / Пер. З англ. Є.П. Бернштейна, Б.Л. Губмана. За ред. Б. Ніколаєва. – Твер: ЛЕАН, 2004. – С. 284):

1. Згідно з «Вертинськими анналами» Пруденція, якась делегація разом із візантійськими посланниками прибула до імператора Людовіка Благочестивого в 839 році – відповідно до їх власних тверджень, вони були послами Хакана росів і називали себе свеонами.

2. У договір між князем Олегом і Візантійською імперією 912 року внесені імена посланників «русів».

«Ми від роду руського – Карли, Інегелд, Фарлаф, Веремуд, Рулає, Гуди, Рулад, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Ліду, Фост, Стемид – послані від Олега, великого князя руського».

3. Константин Багрянородний вніс до своєї книги «Управління Імперією» (Dе Аdminstrado Imperii), написаної 945 року, назви дніпровських порогів як слов’янською, так і мовою «русів». Більшість цих «руських» назв, на думку прихильників норманської гіпотези, виявляють скандинавське походження.

4. Естонською та фінською мовами слова Rootsi, Ruotsi указують Швецію, що, враховуючи той факт, що варяги на Сході вперше зштовхнулися саме з угро-фінськими народами, також свідчить на користь скандинавського походження назви «Русь».

Вернадський зробив висновок про формування в гирлі Кубані «Руського каганату» – державного утворення – попередника Київської Русі.

Дельта Кубані, де були розташовані Ас-Град і Малороса, називалися арабськими авторами Руським Островом. Незважаючи на те, що азовські скандинави освоїлися з ім’ям асів, із часом вони прийняли назву русів, тому держава, яку вони заснували в Азовському регіоні, потім стала відома як руський каганат.

Існують і інші гіпотези, наприклад, про те, що руси походять від народу, який здавна проживав у Східній Європі. Можливо, він належав до германської мовної групи, чим і пояснюється схожість імен із скандинавськими. Готи – один із кандидатів на роль цього народу. Другий кандидат – руги.

Лев Гумільов у своїй праці «Давня Русь і Великий степ» (видавництво «Айріс-прес», 2002 р., – С. 24) пише: «До слов’янського вторгнення цю територію (Наддніпрянщину – від автора) населяли руси, або роси, – етнос аж ніяк не слов’янський. Ще в Х столітті Ліутпранд Кремонський писав: «Греки називають Russos той народ, який ми називаємо Nordmannos – за місцем проживання». І поміщав цей народ поруч із печенігами та хазарами на півдні Русі. Мізерні залишки мови росів – імена і топоніми – указують на їх германомовлення».

ІІІ
Мала Росія


В кінці ХІV століття руські землі виходять із-під впливу Золотої Орди. Сформований союз між руськими землями та Золотою Ордою втрачає сенс після ослаблення останньої. На перші позиції у протистоянні агресії Заходу на руські землі виступає Московія.

Кінець союзних відносин руських земель з монголо-татарами поклала Куликовська битва 1380 року. Вторгнення татар 12 серпня 1382 року до Москви вже не могло зберегти їхній вплив у руських землях.

З кінця ХІV століття Литва зайняла більшу частину території Давньої Русі. Київ став провінційним містом Литовської держави. З приходом за литовцями поляків на окупованих територіях встановлюється над русинами рабовласницький режим.

У складі Російської держави Україна перебувала з 1654 року. До цього періоду Україною володіла Польща. Як жилося українцям під Польщею, яскраво показав у своїй творчості Тарас Григорович Шевченко. Сьогодні багато його творів замовчується в Україні. І це можна пояснити, адже антипольська спрямованість творів Кобзаря не вписується в пропольські настрої української влади. Трагічна доля не тільки Т.Г. Шевченка, але і творчості поета: його твори знищувалися владою в царській Росії, а сьогодні не мають широкого розповсюдження в Україні на догоду Польщі – „куратора” нашої держави. Насмілюся назвати Т.Г. Шевченка єдиним, хто своєю творчістю закликає нас до боротьби за визволення України від поневолювачів.

Україна вела визвольні війни проти Польщі, оскільки загарбники ставили перед собою цілком конкретне завдання: фізично знищити русичів (на той час вони не називали себе українцям).

Під час польської окупації Варшавою вживався термін «Україна». Для поляків він значив «окраїну» Речі Посполитої. Що стосується населення самої України того періоду, то воно ідентифікувало себе з Руссю, руською культурою і православ’ям. Перехід України з-під польського ярма під протекторат Росії дозволив нам врятуватися як нації, відстояти православ’я. Ніхто не стане заперечувати того факту, що у складі Російської імперії українцям жилося тяжко. Але це були рівні умови проживання з росіянами та білорусами. При висуненні на державні посади українці не відчували дискримінації. За питомої ваги населення менше 20 відсотків імперії на державних посадах українців знаходилося понад 40 відсотків, питома вага священників – до 70, офіцерів в армії – близько 40 відсотків. Якщо під польською окупацією Україна мала всі ознаки колонії, то під орудою Росії Україна колонією у прямому розумінні не була.

Дискримінації з боку російської влади піддавалася українська мова. Її розглядали лише як наріччя або якийсь неповноцінний діалект російської мови. Дещо вільніше розвивалася українська нація у складі Австро-Угорської імперії, також не маючи прямих ознак колонії. Однак якщо в російській Україні панувала історична для українців релігія, то в австро-угорській Україні все робилося для того, щоб витіснити православ’я і затвердити римо- і греко-католицькі обряди.

Показово, що в російській і австро-угорській частинах України не існувало широкого національно-визвольного руху, не формувалися основи організованої боротьби за незалежність України. В рідкісних випадках з боку окремих особистостей виникали декларативні заяви про необхідність самостійного статусу України.

Якщо говорити, наприклад, про похід хана Батия 1237-1242 років, то це був усього лише великий набіг, а не планомірне завоювання Київської Русі або інших країн Західної Європи.

В середині ХІІІ століття Данило Галицький прийняв із рук Папи королівську корону Малої Русі. За це він повинен був воювати проти монголів і готувати унію з папізмом. Союз із Заходом призвів Галичину і її народ до катастрофи. У 1339 році Польща без збройного опору приєднала Галичину до своєї території. Почалося поневолення України Польщею, суцільне окатоличення русів.

ІV
Про те, хто такі українці


Україна як молода держава виникла багато в чому завдяки ланцюгові численних зовнішніх випадковостей. Однак її історії, що передувала пам’ятному 1991 року, вистачило б на добрий десяток держав.

Можна сказати, що історичний фундамент України закладався слов’янськими племенами, руським і Київським каганатами. Однак справжньою колискою сучасної України стала Київська Русь. Ми настільки звикли до цього твердження ще зі шкільних часів, що перестали усвідомлювати воістину глибинне значення цього факту. Ми – прямі спадкоємці Київської Русі, однієї з найдавніших і наймогутніших держав свого часу. Створили її абсолютно різні народи – руси і слов’яни. Пізніше руси були слов’янізовані.

Саме на території нинішньої України розвивалися науки, торгівля, архітектура, живопис у той час, коли про формування багатьох та багатьох існуючих зараз держав ще й мови не було. Київська Русь стримувала натиск на Європу степових завойовників, на ній були «зав’язані» геополітичні інтереси близьких і далеких сусідів, із врахуванням думки Києва будувалася їхня дипломатія. Київські князі і княгині були монархами в багатьох країнах Європи. Не багато знайдеться народів, чиє коріння настільки глибоке. І це повинно стати не просто предметом нашої гордості, але й невід’ємною частиною сучасної внутрішньої і зовнішньої політики. Адже, врешті-решт, нинішня Європа постала і завдяки тому, що багато століть «підживлювалася» досягненнями Київської Русі, піднімаючись до її політичних, економічних, правових та духовних стандартів.

Що стосується походження імені «Україна», то воно виникло, як уже тут згадувалося, поза межами нашої країни. Польські загарбники, підкреслюючи «вторинне» значення української території і не даючи їй навіть теоретичного права на самостійність, іменували її просто «окраїною» Речі Посполитої. Так намагалися витруїти саму історію, прибрати геть назавжди раніше усталену назву «Русь», примусити забути імена «руси», «русин», «руска». Однак довго вживане в польському суспільстві слово «окраїна» у нас так і не прижилося. Навіть Мазепа, в період недовгого існування своєї держави, іменував її – Малою Росією.

При входженні України до складу Російської держави «окраїну» стали називати Малоросією. Саме ця назва і встигла закріпитися. Навіть в не такому вже й далекому минулому, напередодні 1917 року, жителі України називали себе руськими, а сусіди – малоросами. Слово «українець» не вживалося навіть незважаючи на те, що мовні відмінності між «Малою» та «Великою» Росією вже давно сформувалися.

Безумовно, потужний поштовх виникненню України як держави дали лютнева та жовтнева революції 1917 року. Революційні події в Росії призвели до небаченого терору, голоду й хаосу на величезних територіях. Багато громадян колишньої Російської імперії змушені були рятуватися в Україні, де на той час зберігався відносний спокій. І все ж надто сильним залишалося відчуття наближення біди. В мільйонів людей, що мешкали на території України, виникло природне бажання захиститися від «червоної» загрози незалежністю. Одностайними в цьому пориві виявилися селяни, ремісники, дворяни, буржуазія і прибулі біженці з різних регіонів Росії. Так у 1917-му народилася Україна і українці. Втім, самостійність виявилася неміцною і недовговічною.

«Друге пришестя» незалежності пов’язане з подіями 1990-1991 років у Москві: Українська партійно-господарська номенклатура відчула, що може залишитися «за бортом», і не захотіла розділити долю російських колег по КПРС. У цей момент комуністи дружно приєдналися до націоналістів і проголосили незалежність, зберігши тим самим на деякий час свою владну верхівку.

Безперечно, в 1991 році Україна не одержала б незалежності без прямої участі Компартії. Як не мала б її і без попередніх подій минулого століття. Таких, як громадянська війна, голод 1919-1923, 1932-1933 і 1947 років, сталінські репресії, масові насильницькі виселення з території України до Сибіру українців, росіян, представників інших національностей. З одного боку, ці потрясіння стали трагедією українського народу. З другого, вони змушували владну еліту думати про порятунок від «непередбачуваної Росії».

В 1991-му українська верхівка не хотіла пасивно чекати на свою загибель, повторюючи долю московських колег. Свій порятунок вона бачила у відокремленні, в досягненні незалежності. Масовки, що проводилися як комуністами, так і націоналістами, відображали прагнення громадян до незалежності. Не можна також не визнати, що відрив від звичного СРСР став для мільйонів людей аналогом «великого погрому».

Минули роки після підписання Біловезької угоди, але ми й сьогодні запитуємо себе: „Чому відбувся розлам у східнослов'янській цивілізації на три держави: Україну, Бєларусь і Росію?”

Безперечно, у цьому процесі надзвичайно важливу роль відіграли особливості відносин між Росією й Україною. Розрив став можливим ще й через існування своєрідного доволі слабкого „шва” між росіянами й українцями, що утворився ще в період Давньоруської держави і зберігався потім упродовж століть. У наш час розірвати цей „шов” було не так вже й важко.

Відомо, що до кінця існування Радянського Союзу ні в Україні, ні в Бєларусі не існувало хоч якогось більш-менш помітного й організованого національно-визвольного руху. Тож, по суті, Ро ія легко, без будь-якого опору віддала Україні незалежність, Зокрема, для українського народу ця свобода стала несподіванкою. Але логіка в діях московських можновладців, коли вони так легко погодилися на утворення в Україні самостійної держави, безперечно, була.

По-перше, вони розуміли, що після горбачовської епохи вже не можна буде одноосібно, фактично авторитарно керувати Радянським Союзом. Москві, навіть за умови формального збереження Союзу, довелося б віддавати владні повноваження на місця. У такій ситуації краще було мати необмежену владу в окремій Російської Федерації, ніж символічну – у нестійкому СРСР. Це розуміли і керівники колишніх радянських республік, яких теж приваблювала перспектива володарювання у своїх незалежних від Росії країнах.

По-друге, я вже говорив про масштаб кадрового впливу русичів на усіх слов'ян в період Київській Русі, а також про суттєву роль українських фахівців у суспільно-політичному й економічному житті Росії і Радянського Союзу. Це, звичайно, не було таємницею і для Бориса Єльцина. Він і його оточення прагнули не лише викинути з Кремля Михайла Горбачова, але й усунути впливових українців з російської політики. З наданням Україні незалежності це завдання можна було вважати вирішеним: нові правителі Росії прощалися з вічними українськими конкурентами.

Усе відбувалося на рівні тактичного, практичного мислення, а не стратегічного чи історичного. Тим більше, що згоди громадян Радянського Союзу взагалі не треба було запитувати. Зрозуміло, діяв і фактор догідництва американцям.

Яка ж стратегія Російської Федерації стосовно України сьогодні, в нових умовах? Можу сказати, що практична діяльність Кремля показала: у Росії немає самодостатньої української політичної стратегії. Не варто сподіватися, що вона з'явиться і в майбутньому. Принаймні, недалекому майбутньому.

Радикально змінити становище можна було б, створивши між двома країнами загальний ринок. Але українська влада не зацікавлена у цьому, тому що діє лише з дозволу Вашингтона, а Росія ніколи не погодиться створити з Україною загальний ринок, тому що тоді ціни на товари і послуги не будуть вигідними для великого російського бізнесу, який і диктує свої правила в політиці. Коли б російські політики побажали утворення такого загального ринку, то він би існував ще при Леонідові Кучмі. Тоді, напевно, і два наших народи жили б за інших обставин.

Повертаючись до питання про історичні імена, хочу завважити, що логічніше було б називати нашу державу Руссю (згадаймо знову Київську Русь). Але на початку минулого століття політик і історик М. Грушевський, визначаючи нас наступниками Київської Русі, все ж таки віддав перевагу назві «Україна». Можу припустити, що в цьому він бачив можливість віддалитися від Росії. Що стосується подій 16-річної давності, то тоді українським верхам було просто не до історичних досліджень, і на наше давнє походження ніхто не звернув уваги.

Але визнати сучасний стан речей – не значить забути минуле. Про своє походження ми зобов’язані пам’ятати, адже завдання полягає не в тому, щоб переписувати історію з кон’юнктурних міркувань, а щоб її знати. Не забуваймо, що на території нашої молодої держави живуть нащадки давнього народу, якому понад дві тисячі років. І представляють сьогодні цей народ люди, які самі себе називають українцями й росіянами.

Базовою основою одержання незалежної держави стала радянська влада. Саме комуністичній владі на чолі з Йосипом Сталіним вперше вдалося зібрати всі українські землі воєдино. За влади комуністів виникла українська еліта, яка стала зацікавленою в одержанні незалежності. Без еліти не може бути створена держава. Українська РСР у складі Радянського Союзу мала певну автономію, яка за якихось певних обставин могла перетворити Україну на державу.

В історії умовного способу не буває, але хочу впевнено сказати, за яких обставин Україна не відбулася б як країна самостійна.

Перше. Помилкою вождів було те, що існувала реально визначена автономія та інститути української державної влади.

Друге. Якби царі чи, пізніше, комуністичні вожді перенесли столицю російської (радянської) держави в Київ, то ніколи б не виникла незалежність як України, так і Бєларусі. Про це здогадався лише П. Столипін, який пропонував царю Миколі ІІ перенести столицю з Петербурга до Києва.

V
Висновки


Ми – стародавній народ, і право на спільну історію мають як українці, так і росіяни. Походження наше ведеться від скіфів, слов’ян і русичів. Ми – їхні спадкоємці. Історія існування нашого народу налічує більше двох тисяч років. Упродовж усього цього часу нас ніхто не зміг остаточно розгромити й підкорити. Ми відбивалися від зовнішніх ворогів. У постмонгольський період руські люди перейшли в наступ, освоївши території від Прусії до Тихого океану. Вже за радянського періоду була зроблена спроба привести наш давній народ до виродження. За всіма прогнозами західних аналітиків, Росія та Україна до 2000 року повинні були загинути. Цього не трапилося. Росія, наприклад, сьогодні почала відроджуватися.

На початку ХХІ століття розпочалося національно-культурне відродження Росії та Бєларусі, піднесення їхніх економік. Але, на глибокий жаль, Україна опинилася в зоні американського впливу. І поки, до нинішнього часу, перебуває у стані національно-культурного й економічного занепаду. Для початку ж справжнього відродження необхідне, перш за все, вивільнення від зовнішнього впливу й чужого управління.

Будь-який політичний діяч, який проводить в Україні політику розриву взаємин із Росією, створює ворожість між українцями й росіянами. Така людина – зрадник свого народу. Успішною і плодотворною може бути тільки політика подальшого розвитку взаємовідносин України і Росії. Це доводить і наступний факт: як тільки не намагалися українські колабораціоністи створити рів між нашою країною й Росією, але протиставити українців росіянам їм не вдалося.

Сьогодні найактуальніше завдання для України-Русі – скинути «нашу» погану владу і відправити її до Америки.

Росіяни, українці та білоруси об’єднані своєю спільною історією, походженням і спільним тривалим проживанням. Всіх нас, русичів, повинна об’єднати національна гордість – належність до великої спільної культури, загальної для нас Православної віри і церкви.

А поки що кількість населення за останні 16 років в Україні скоротилася з 53 до 39 мільйонів чоловік. Це сталося через прискорене вимирання, через масовий виїзд на роботу за кордон. У свою чергу, нашу країну успішно заселяють чужоземці, які вже серйозно представлені навіть в органах влади. Якщо все залишиться так, як є, країною володітимемо й управлятимемо не ми. Така ціна іноземного втручання.

Настав час діяти. Україна-Русь потребує захисту!

Микола Песоцький,
Голова Народно-трудового союзу України
м. Луганськ, січень 2008 року

____________________________________
Посилання:
1. Вернадський Г.В. Древняя Русь. / Пер. С англ. Е.П. Бернштейна, Б.Л. Губмана. Под ред. Б. Николаева. – Тверь, 2004. – С. 22.
2. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. – М., 1982. – С. 71.
3. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. – М., 1982. – С. 78.
4. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. – М.,2002. – С. 342.
5. Ипат. лет. под 1147 г. – http://litopys.org.ua/litop/lit15.htm#r1147
6. Новг. I лет. под 1145 г. – http://litopys.org.ua/litop/lit.htm
7. Ипат. лет. под 1146 г. – http://litopys.org.ua/litop/lit14.htm#r1146
8. Ипат. лет. под 1149 г. – http://litopys.org.ua/litop/lit15.htm#r1149.
9. См.: Ипат. лет. под 1154 г. – http://litopys.org.ua/litop/lit17.htm#r1154.
10. Ипат. лет. под 1161 г. – http://litopys.org.ua/litop/lit18.htm#r1161.
11. Рыбаков В. А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. – М.,1963, – С. 17
12. Шахматов А. А., Повесть временных лет. – СПб.,1916 – С. 11.











13.08.2018
Кем быть?
24.08.2017
КЕМ БЫТЬ?
 
Copyright © 2004-2005
Н.Ф. Песоцкий
Разработка © Reklama.LG.UA
Система © Sanitarium
Главная   ¤   Общественная деятельность
Выступления и интервью   ¤   Статьи   ¤   Книги
Открытый разговор   ¤   Ссылки
META - Украина. Украинская поисковая система