ПОИСК:

Статьи


Українська соціал-демократія: ідейно-теоретичні та організаційні витоки

М.Ф. Песоцький

політолог, здобувач Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Етапи організаційного становлення і розвитку.

Початок зародження вітчизняної соціал-демократії сягає до 70-80-х рр. XIX ст. Перші її представники – О. Терлецький та С. Подолинський. У своїй концепції майбутнього устрою суспільного життя, зокрема, С. Подолинський виділяє такі функції держави: культурно-виховну, функцію управління господарством і працею, судову, планування та облік, а також функцію оборони країни й охорони внутрішнього порядку [1, 208]. Сам перелік головних функцій майбутньої держави свідчить про те, що вчений розраховував насамперед на докорінну зміну суті держави – із засобу класового насильства вона мала перетворитися на механізм узгодження інтересів всіх членів суспільства. Тобто, замість забезпечення власного існування під прикриттям необхідності забезпечення зовнішнього і внутрішнього порядку, вона повинна зосередитись на забезпеченні інтересів своїх громадян. С. Подолинський мав значний вплив на розвиток визвольного руху та революційно-демократичної думки не лише в Україні, а й у Росії. Не без його участі склалися творчі біографії М. Павлика, І. Франка, Л. Українки та ін. Його вплив відчув і М. Драгоманов, погляди якого на державу та право, а також на суспільство в цілому, несуть відбиток революційно-демократичних ідей С. Подолинського [2, 212-213].

Описание
Обкладинка збірки

Проте, родоначальником ідеології соціал-демократичного ґатунку на українському ґрунті по праву вважається М. Драгоманов. Саме він є автором першої програми української соціал-демократії, написаної ним у 1888 році. Погляди останнього формувались не лише під впливом ідеологів російського революційного руху – Чернишевського, Герцена, Михайловського, Лаврова, а й західноєвропейських – Прудона, Маркса, Енгельса, Лассаля. Визначальною була його філософсько-світоглядна позиція. "Ще в одній з молодечих праць ("Римская история й Тацит") Драгоманов заявив себе позитивістом, ставши на цей ґрунт в 60-х роках, ще коли позитивізм Конта і Д.С. Мілля ледве став відомий в наукових колах [31, 34]". Саме ідеї Конта, Спенсера, Мілля були найбільш співзвучними з пошуками М. Драгоманова.

Як відзначає Я. Довбищенко, "соціалістичним ідеалом Драгоманова був ідеал Прудона: федерація вільних спілок вільних людей. Ідеал, який повну волю людині і громаді клав в основу ідейної організації майбутнього суспільства. Отже, Драгоманов почасти був анархістом, але і з анархізмом взагалі, в його сучасному розумінні, теж не мав нічого спільного і до таких теоретиків і практиків анархізму, як Бакунін, Моска та Кропоткін ставився цілком негативно. Зовсім відкидав їхній аполітизм, їхню науку про державу та погляди на те, як дійти до здійснення соціалістичного ідеалу. Так само не любив і одхрещувався Драгоманов і од марксизму, котрий здавався йому занадто доктринерським ("німецька метафізика") [7, 35]".

Один із класиків сучасної західної соціології, що вважав себе учнем М. Драгоманова в національному питанні, М. Вебер зауважив, що вченому вдалося досить вдало поєднати у своїй соціально-політичній концепції ідеї соціального і національного визволення [16].

Якщо М. Драгоманов, продовжуючи традиції Кирило-Мефодіївського товариства, приніс в українську політичну думку теоретичне оформлення ідей про необхідність перенесення проблеми національного звільнення в площину соціально-політичну, то С. Подолинський, значною мірою, здійснив суттєвий вплив на весь український рух революційної молоді 70-80-х років XIX ст., поєднавши ідеї соціального визволення трудящих верств суспільства з державницькою ідеологією.

У 80-х рр. XIX століття виникають перші соціал-демократичні гуртки на заході України, що діють у структурах однієї з найстаріших у Європі Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, створеної ще в 1868 р. Так, під історичним рішенням Паризького конгресу про створення Соціалістичного Інтернаціоналу в 1889 році поруч з підписами А. Бебеля, В. Лібкнехта, Г. Плеханова стоїть і підпис делегата цієї партії, львівського друкаря І. Данилюка.

Під впливом М. Драгоманова 1890 р. І. Франко і М. Павлик створили партію, яка базувалася на соціал-демократичних засадах. Спочатку вона мала назву "Російсько-українська радикальна партія", але згодом за нею закріпилася інша – "Українська радикальна партія" (УРП). Серед її засновників були також Е. Левицький, В. Охримович, Т. Окуневський, О. Терлецький, Р. Яросевич та інші.

Програма партії, підготовлена І. Франком, М. Павликом, Е. Левицьким, Р. Яросевичем і схвалена з'їздом, стратегічною метою проголошувала "зміну способу виробництва відповідно до досягнень наукового соціалізму", "колективний характер праці і колективну власність".

Автори програми проповідували доцільність еволюційного переходу трудящих до соціалізму на основі широкої демократії і вперше серед галицьких українців висунули вимоги загального і рівного виборчого права. УРП проголосила парламентаризм одним з найважливіших принципів своєї діяльності і вважала, що соціальною базою радикального руху, виходячи з аграрного характеру краю, має бути селянство, яке на 80 відсотків було безземельним.

У вересні 1899 р. радикали, які вважали за необхідне працювати і серед робітників, створили у Галичині Українську соціал-демократичну партію (УСДП). УРП і УСДП постійно контактували, координуючи свої дії. УСДП стала автономною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА). За політичну платформу партією була прийнята програма австрійської соціал-демократії. Партія відстоювала соціалістичні позиції і вважала своєю метою підтримку робітничого руху, соціальних реформ, видавала свій друкований орган – газету "Воля".

УСДП визнавала метою політичного руху будівництво соціалізму, однак відкидала найбільш неправові методи його досягнення. Заперечувалася ідея захоплення політичної влади за допомогою збройного повстання. Українські соціал-демократи на цей час в цілому перебували під впливом СДРПА, яка відстоювала поступову соціалізацію засобів виробництва, прихід до влади парламентським шляхом, збереження і використання існуючої держави як інструменту суспільної трансформації.

У лютому 1900 р. на конференції студентських товариств і політичних гуртків у Харкові була заснована Революційна Українська партія (РУП) – перша політична партія Наддніпрянської України, її метою було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права і соціальну революцію.

Однак, у процесі переходу РУП на позиції соціал-демократії почали виділятися і, зрештою, оформилися дві течії. Результатом цього процесу став розкол РУП, що відбувся у січні 1905 р. Внаслідок цього виникло дві організації: меншість РУП згодом оформилася в окрему партію – Український соціал-демократичний Союз, тоді як більшість трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію.

У грудні 1905 р. більшість РУП трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). В основу її програми була покладена Ерфуртська програма німецької соціал-демократії. Членами УСДРП були відомі громадські і культурні діячі: Н. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Вороний, І. Стешенко, М. Левитський, В. Чеховський, А. Левицький та інші.

У головному партійному документі основний акцент робився на парламентських, конституційних методах боротьби. Основне положення "наукового соціалізму" про диктатуру пролетаріату в ньому відсутнє. Провідними ідеями українських соціал-демократів були – поєднання свободи із соціальною справедливістю, а також розуміння того, що національна незалежність не може бути надійно захищена доти, поки організований робітничий рух, широкі маси селянства не усвідомлять національні інтереси всіх працівників як свої власні. Соціальну базу УСДРП складали студентська молодь, дрібні службовці, промислові і сільськогосподарські робітники, селяни.

Після падіння Української Народної Республіки соціал-демократи могли легально працювати тільки в Західній Україні. Радикали ж об'єдналися із залишками українських есерів і створили Українську соціал-радикальну партію (УСРП). До її складу, крім зазначених вище, увійшли окремі організації УСДРП.

Ідейно-теоретичні витоки соціал-демократії. Основним ідейним джерелом соціал-демократії, як відомо, послужили погляди соціалістів-утопістів, що проголосили волю, рівність і справедливість вищими суспільними цінностями. Науковці вважають появу ідеології соціалізму одним із варіантів відповіді на виклик процесів індустріалізації, що стали домінуючою тенденцією соціального розвитку у Західній Європі, починаючи з кінця XVIII ст.

Одними із стрижневих понять соціалістичних теорій є приватна власність і наймана праця. Проте існують глибокі розходження щодо визначення суб'єктів власності. Чи це будуть, з одного боку, держава, народ чи місцеві органи влади, чи з іншого, – об'єднання виробників та споживачів, згуртованих особливими формами виробництва.

Наступна проблема в тому, що власність є лише однією із складових процесу виробництва, тоді як іншою виступає праця. Проблема власності розглядалася теоретиками соціал-демократії з етичних позицій, а саме: вона несправедливо розподілена, тоді як проблема саме у тому, що її оцінюють неналежним чином. У цьому соціал-демократична ідеологія мала своїх попередників, починаючи ще з античних часів. Як відомо, у політичному трактаті Платона "Держава" вона дістала своє класичне вираження. Однак лише розвиток бюргерсько-буржуазних відносин у пізньому середньовіччі, наслідком чого стали епохи Відродження і Реформації, призів до появи на базі ліберальної ідеології – насамперед, на основі ідей волі і рівності – нових уявлень про працю. "Держава ця так влаштована, – писав Т. Мор, по-своєму розвиваючи ідею Платона у своїй "Утопії", – що, насамперед, важлива тільки одна мета: наскільки дозволяють суспільні потреби звільнити усіх громадян від тілесного рабства і дати їм якнайбільше часу для духовної свободи й освіти. Тому що в цьому, думають вони, полягає щастя життя [12,190]".

Тим часом у праці вперше стали бачити не тільки "роботу", тобто вимушену діяльність, що дає засоби для існування, але й індивідуальний шлях до Бога і вічного блаженства. Гіпотезу про вплив нового ставлення до праці на розвиток капіталізму (з погляду В. Зомбарта і М. Шелера, вплив цей був скоріше зворотним, ніж первинним) висунув М.Вебер у своїй відомій праці "Протестантська етика і дух капіталізму". В утопічно-соціалістичних концепціях нове гуманістичне уявлення про працю поступово виштовхує його новий же релігійний зміст. На перший план виходить утилітаристське, гедоністичне і евдемоністичне розуміння праці як суспільно корисної діяльності, здатної – за певних умов – принести людині задоволення, радість і щастя. Питання лише у тому, що це за умови і як їх створити.

Ренесансом і Реформацією вироблений ліберальний погляд на працю як на самоцінну сферу буття людської особистості, у якій вона за допомогою творчого самоствердження не тільки знаходить свій особливий шлях до Бога, але й інтегрується завдяки розподілу праці в суспільство. Ш. Фур'є вважав, що усі політичні проблеми зводяться до однієї: "знайти новий соціальний лад, що забезпечив би й найпересічнішому з виробників достатній добробут, щоб він надто полюбив свою працю і надав їй перевагу перед інерцією та розбоєм, до яких схиляється тепер [19, 270]". З позицій соціального холізму він мріяв про створення нового суспільного ладу за допомогою раціонального упорядкування людських пристрастей у мешканців фаланстерів – "соцієтаріїв", для яких характерні солідарність і партнерство, засновані на "корпоративному дусі", якого "досить, щоб зникли кричущі пороки цивілізованого населення, його брутальність, неохайність, ницість та інші недоліки, які триба важала б для себе ганьбою, миттю вилучивши зі свого середовища винного в цьому [20, 137]".

Якщо Фур'є намагався обґрунтувати соціальний холізм за допомогою оригінального міфологічного тлумачення астрологічних таблиць, приносячи в жертву містицизмові науковий раціоналізм, то і Сен-Сімон, і О. Конт завершують свої соціальні концепції по суті досить схожими проектами "нової" моралі і світської релігії ("усі люди – брати"; "альтруїзм" з його принципом "жити для інших") на користь міфічній "Великій Істоті", людству. Пронизані історичним оптимізмом сцієнтистські і прогресистські доктрини Сен-Сімона і Конта успішно крокували Європою.

Відмінністю цих доктрин від попередніх було те, що вони не тільки проголосили головною рушійною силою історичного розвитку прогрес наукового знання, але й слідом за економістом-лібералом А. Смітом, надали праці вищої соціально-моральної цінності. За своєю природою людина е істота працююча, а праця – джерело всілякого достатку. У своїх головних працях "Індустріальна система" (1821) і "Нове християнство" (1825) Сен-Сімон сформулював найважливіші принципи, що набули згодом розвитку у науковому соціалізмі: обов'язкова праця ("кожна людина повинна трудитися"), розподіл за трудовим внеском (який в ідеалі повинен відповідати здібностям), єдність науки й індустрії, наукове планування економіки, у перспективі – наукова організація всього суспільства. Буржуазія і пролетаріат утворять єдиний клас "індустріалів", але головна мета "нового християнства" – звільнення робітничого класу і промислової праці.

Розділивши всіх членів суспільства на трудящих, або виробників, і непрацюючих, Сен-Сімон вважав, що тільки перші мають моральне право називатися громадянами суспільства, власники ж – тільки за умови, якщо трудяться. У прийдешню економічну й індустріальну епоху виробники займуть провідне становище в суспільстві. В індустріальному суспільстві, метою якого буде створення якомога більше благ для трудящих, завдяки проповіді братерства всіх людей, любові й милосердя запанують абсолютна свобода і рівність.

Вагомий внесок у розвиток ідеї звільнення праці внесли теоретики "наукового соціалізму" К. Маркс та Ф. Енгельс, які були переконані, що звільнення праці (від капіталістичної експлуатації) на окремих підприємствах і навіть в окремо взятих країнах можливе лише через комуністичну революцію, внаслідок якої буде встановлена суспільна власність на засоби виробництва і створений капіталізмом суспільний характер виробництва не суперечитиме антигромадському (приватному, плутократичному, олігархічному і т.д.) способові розподілу і присвоєнні вироблених усім суспільством благ [10, 55].

За Марксом, звільнення праці виглядатиме так: "На вищій фазі комуністичного суспільства, коли зникне підпорядкування людини розподілові праці, яке поневолює її; коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізичної праці; коли праця... стане сама першою потребою життя; коли разом із усебічним розвитком індивідів зростуть і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком, лише тоді можна буде зовсім перебороти вузький обрій буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі: "Кожний за здібностями, кожному за потребами! [11, 54]".

Розроблення ідеї звільнення праці в рамках марксизму, наближене до пекучих проблем громадського життя, почалося в другій половині XIX століття і досягло своєї кульмінації, коли відбулося взаємопроникнення робітничого і соціал-демократичного рухів наприкінці XIX-початку XX століття. Поява в 1903 році більшовизму (ленінізму) як ідейно-політичної течії привела згодом до розколу європейської соціал-демократії. У Німеччині поступово, у важкій політичній боротьбі, здобула пріоритет "ревізіоністська", тобто еволюціоністська і реформістська інтерпретація марксизму Е. Бернштейном.

Соціал-демократ, член СДПН з 1872 року, Е. Бернштейн (1850-1932) поставився до ідейної спадщини К. Маркса і Ф. Енгельса так само, як І. Кант до сучасної йому метафізики. Критична ревізія марксизму означала виявлення і відмову від усього в ідейній спадщині К. Маркса і Ф. Енгельса, що не витримало випробування часом і суперечило сучасній політичній практиці робітничого руху. Утім, у своїй доповіді 1913 року "Неминуче в марксизмі" Бернштейн доходить висновку, що "у своїх основних поняттях вчення лише зміцнилося. Розвиток підтвердив його найглибші ідеї [1, 181]".

Духовна свобода, "яка тільки і дозволяє неупереджено перевіряти положення успадкованих нами вчень [2, 138]", виникає з переконання, що цінність самого робітничого руху вища, ніж цінність теорій, які його осмислюють, вважав Бернштейн. Відкидаючи всі обвинувачення в антимарксизмі, він писав: "Рух вічний, його форми і теорії тимчасові [2, 138]".

Такий розсудливий прагматизм вів до найважливішого, зі світоглядної та методологічної точок зору, кроку: відмови від принципу соціального холізму. Бернштейн робить цей крок у праці "Чи можливий науковий соціалізм?" (1901), де вказує, що "доктринарний революціонаризм внутрішньо так само консервативний, як і доктринаризм реакційних екстремістів. І ті, й інші однаково противляться визнати зміни, що суперечать їхньому принципові [3, 82]".

У роботі "Що таке марксизм?" Е. Бернштейн писав, викриваючи методи цькування в Німеччині соціал-демократів після скинення монархії: "Найдійовішим, тому і найбільш ходовим є прийом подати марксизм як найближче духовне джерело російського більшовизму і комуністів неросійського світу, що йдуть у його фарватері.... Однак немає нічого більш помилкового, ніж бачити в більшовизмі застосування марксизму. Як теорія він є спотворенням марксистських і антимарксистських ідей, у практиці ж це пародія на марксизм [4, 12]".

Свою точку зору на соціалізм і звільнення праці Бернштейн розгорнув у найбільш відомій праці "Передумови соціалізму і задачі соціал-демократії" (1899), доводячи що перспективи боротьби робітничого класу "залежать не від припущення, що відбувається концентрація капіталу в руках усе меншого числа магнатів, і не від усієї діалектичної конструкції, до якої відноситься і це припущення, а від зростання суспільного багатства, відповідно до суспільних продуктивних сил, у взаємозв'язку із загальним соціальним прогресом, особливо зі зростанням інтелектуальної і моральної зрілості самого робітничого класу [5, 210-211]".

Реформістську стратегію шляху до соціалізму і звільнення праці Бернштейн називає діяльністю із прийняття законів на основі конституції. Цим Бернштейн визначає напрямок і зміст етично орієнтованої реформаторської діяльності. "Власне кажучи, це було фактичним обґрунтуванням нової політичної філософії соціал-демократії [13,14]".

Соціалізм і демократія. Тут постає питання про співвідношення ідей соціалізму і демократії. Існують розходження між тими соціалістами, для яких держава є знаряддям досягнення цілей, до яких вони прагнуть, і тими прихильниками соціалізму, для кого вона є не більш ніж проміжною інституцією. Так, для Маркса суто соціал-демократична програма видавалася непридатною, оскільки демократичний метод не міг забезпечити контролю робітничого класу над державним апаратом. Бо цей апарат разом із соціальною системою, у межах якої він діяв, був уособленням капіталізму.

Інше уявлення про соціалізм, як про бажаний за своєю суттю стан, якого можна досягти шляхом виборів, належало Ф. Лассалю. Загальне виборче право мало стати засобом, за допомогою якого робітники візьмуть владу в свої руки; вони використовуватимуть її для того, щоб держава сприяла розвитку об'єднань виробників. Водночас, із тієї точки зору, що веде свій початок від Регеля, державу розглядали як потенційно найвище вираження ідеї загального добробуту.

У Німеччині соціал-демократичні ідеї набули найбільш чіткого вираження в уже згадуваного нами Е. Бернштейна, у Великій Британії – у фабіанців. Останні, зокрема, стверджували, що соціал-демократична концепція стосувалася не лише встановлення демократичного контролю над державою, але й використання його для поширення влади народу на соціальні та економічні інститути суспільства.

У "Фабіанських нарисах" (1889) Г. Уоллес висловився про свою політичну мету як про "експериментальну й обмежену соціал-демократію", а Леонард Т. Гобгауз у праці "Суспільний розвиток та політична теорія" (1911) пов'язав соціал-демократію з лібералізмом. Механізм синтезу полягав у запровадженні державного втручання в економіку. Тут є певний збіг між ревізіонізмом у викладі Бернштейна і неолібералізмом, оскільки в обох теоріях держава і політична реформа вважаються інструментами, котрі, за умови виявлення відповідної політичної волі зможуть забезпечити досягнення певних соціальних цілей.

Відтак, соціалізм не вимагав рішучого розриву з капіталістичним суспільством, а мав стати логічним підсумком прогресивної політики соціального реформування. В інтерпретації соціал-демократів, соціалізм є поєднанням політичної демократії, держави загального добробуту, можливості отримання освіти та встановлення більшої соціальної справедливості, а всього цього можна досягти і в умовах змішаної економіки.

Проблема держави в соціал-демократії. Протягом XX століття в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у Наддніпрянській Україні на початку сторіччя аж до краху СРСР усі українські уряди на Наддніпрянщині були соціалістичними.

Метою соціалізму є моделювання суспільства за допомогою держави. У цьому сенсі державі відведено роль інструмента для зламу старих структур. Вважалося, що армія, поліція – це інструменти класового поневолення, тому досить знищити старі структури державності й самі собою зникнуть суспільні конфлікти.

Українські соціалісти часто остерігалися вести мову про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском – як внутрішнім, так і зовнішнім. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги лише національно-територіальної автономії. Проте, саме ці вимоги викликали шалений опір російських соціалістів, які традиційно сприймали Україну як невід'ємну частину Росії. Тому так легко залічували українців до табору контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо, і, як наслідок, вони мусили оборонятися від звинувачень у сепаратизмі та самостійництві.

Так, студентська група, яка спершу взяла за ідеологічну платформу положення радикальної націоналістичної праці Міхновського "Самостійна Україна", пережила еволюцію до ортодоксального марксизму. Після розколу Революційної української партії (РУП) у 1904 р. більшість її членів відхилила всі національні вимоги й увійшла до РСДРП як автономна частина під назвою Українська соціал-демократична спілка.

Решта цієї групи, яка у 1905 р. реорганізувалася під назвою Українська соціал-демократична робітнича партія, у 1906 р. виявила бажання увійти до РСДРП, запропонувавши проект, у якому погоджувалася з усіма пунктами програми РСДРП і тільки в примітках [15, 189] висунула невиразну вимогу на право ставити й обговорювати питання автономії України в рамках загальноросійського політичного руху. Це викликало категоричну відмову більшовицького центру на чолі з Леніним. Об'єднання не сталося, позаяк тільки повна відмова від будь-яких національних державницьких вимог дозволяла увійти в більшовицьку партію [9, 218].

Однією з найсуттєвіших ідейних причин краху Української Народної Республіки була позиція, в основу якої покладено федералістські погляди М. Драгоманова. За цими поглядами Україна має бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації аналогічних спілок, економічним фундаментом якої слугує аграрний соціалізм, без армії, з народною міліцією, де кожен громадянин має власну зброю. Аж до революції 1917 року федералізм М. Драгоманова (де все починається з самоорганізації знизу) й марксизм з його національною байдужістю і схилянням перед великими державами були єдиними серйозними конкурентами серед українських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи "німця Карла Маркса" у тому, що головне слово було за державами, а не за народами.

Засвоєння драгомановської вимоги скасування армії та утворення "народної міліції" безпосередньо привело до доктрини Винниченка-Шаповала про недоцільність Україні мати власну армію. Натомість М. Грушевський, хоча й не відкидав повністю роль армії, вважав нормальною формою охорони держави всенародну міліцію. Утримання постійної армії він розглядав як "марнування часу", стверджуючи, що треба все зробити, щоб в якомога коротший час втиснути всю "технічну підготовку, доведену до рівня сучасних вимог, а потім усе далі здійснювати через учбові збори, організовані в різні пори року так, щоб вони найменше відтягали живі сили краю від продуктивної праці [6]". Лідер Центральної Ради на самому початку існування держави обмежив її можливості як інструменту оподаткування, перерозподілу соціальних благ і виконавця соціальних програм. Така позиція спричинила повсюдну анархію, виникнення різноманітних "незалежних республік" і, врешті-решт, некерований хаос у новоствореній державі.

Пропаганду космополітичних ідей не могли вибачити М. Драгоманову радикально налаштовані націоналісти. Зокрема, Д. Донцов у праці "Драгоманов і ми" проводить думку про те, що між М. Драгомановим, М. Грушевським і В. Леніним нема "ніякої різниці" тому, що вони базують свої програми на рухи виключно соціальні, а не національні. Ще негативніше оцінює роль М. Драгоманова в книзі "З минулих літ" К. Подолянин: "... не лише в очах українських "шовіністів", але й в очах московських та москвофільських адораторів, був Драгоманов ідеологом "єдінства русскаго народа", політичного і культурного. Він дивився на український народ, і то навіть поза межами тодішнього балтицько-большевицького райху, як політично-культурного сателіта Московщини, супроти якої поручав усякого роду любов та пошану. Нема чого дивуватись, що лишився він по цей день улюбленим божком наших інтернаціоналістів та інших сторонників "братерства" між народами [14, 100]". Початки ж цієї критики можна знайти уже у працях сучасників М. Драгоманова, зокрема, одного з його учнів і близьких соратників, яким був І. Франко. Мало кому, подібно до І. Франка, вдалося до Української революції 1917-1920 рр. пройти еволюцію поглядів від захоплення соціалістичними ідеалами до усвідомлення загрози для майбутнього нації спроб відмовитись від власної державності на користь "всесвітніх ідеалів". Однак і Франко завдання створення незалежної української держави на той час відносив "за межу можливого".

Концепція української держави як автономії у складі майбутньої демократичної Росії залишалась провідною в українській політичній думці. Так, М. Кармазіна вказує: "Теоретично виаргументувавши українство як історичну, культурну, географічну самодостатню цілість, що здатна до саморозвитку, політична думка поставила питання про політичне самовизначення українців у формі власної державності. Федералістична концепція, відповідно до якої Україна мала постати як рівноправний суб'єкт того чи іншого федеративного об'єднання, мала більше прихильників, ніж самостійницький ідеал, виплеканий під впливом модерних наукових аргументів з врахуванням особливостей політичного життя Європи... [8, 173]".

Українські соціалісти вірили, що для побудови соціалізму достатньо встановити громадянські права за моделлю "буржуазної демократії", а потім за підтримкою трудящої більшості населення забезпечити працюючих через розподіл економічних благ від багатшої меншини до бідних та усуспільнення засобів виробництва. Для них несподіваною була ситуація, що можуть виникати серйозні сутички між самими трудящими та їхніми соціалістичними представниками. Це зробило українських соціалістів дуже уразливими внутрішньо і відкритими для атак російських революціонерів. В українському русі це ставало приводом для постійних чвар, розколів та боротьби за імідж "справжніх" соціалістів. Для російських же, як правило, по-імперськи налаштованих радикалів таке становище стало ефективним інструментом у боротьбі з національними рухами. Будь-хто міг бути оголошений націоналістом, реакціонером і на цій основі піддаватися політичному остракізму.

Основні політичні баталії в Україні у 1917 р. велися не навколо моделей майбутньої української державності, а навколо проблем соціалістичної трансформації українського суспільства [22]. Протягом 1917 р. гаслом українських соціалістів було: "Національна територіальна автономія України із забезпеченням прав національних меншостей". Під цим вони мали на увазі австро-марксистську модель національної культурної автономії, переконаним опонентом якої був Ленін. Більшість російських, польських і єврейських соціалістів виступала категорично проти ідей української суверенності, вбачаючи у них загрозу "українського сепаратизму".

Натомість, соціалісти Європи на початку XX століття в ім'я державності пішли на всі можливі компроміси і в результаті зберегли свої позиції у владних структурах, авторитет у співвітчизників і, зрештою, відіграли дуже важливу роль у справі забезпечення соціальних і національних прав громадян.

Приміром, лідер Польської соціалістичної партії Юзеф Пілсудський, ставши президентом Польщі, сам вийшов із партії, мотивуючи свій крок тим, що він вирішив вийти із потягу до соціалізму на станції "незалежність", щоб зараз будувати незалежну державу для всіх поляків. Він зумів сконсолідувати протилежні політичні сили навколо ідеї державності як найголовнішої мети і початкового пункту, без якого неможливе все інше. Ця ідея виявилася досить ефективною навіть за умов політичного протистояння, великої різниці в культурних та економічних рівнях розвитку трьох уламків різних імперій, з яких склалася нова Річ Посполита (Німеччини, Австро-Угорщини, Росії).

Українські ж соціалісти у своїй більшості не розуміли, що держава не лише інструмент класового поневолення, а, насамперед, інструмент самозахисту нації. Це нерозуміння значною мірою стало причиною невдалих соціалістичних практик на українських теренах протягом наступних десятиліть.

Загалом, українська соціал-демократія здебільшого схилялася до ревізіоністсько-реформаторського варіанта соціал-демократії, найповніше теоретичне розроблення якої було представлене на ті часи у працях Е. Бернштейна, і практика якої набула широкого розголосу у розвинених країнах протягом усього XX століття. Проте в умовах світової і локальних воєн, системної кризи тогочасної Російської імперії гору взяло радикальне більшовицьке крило соціал-демократії, яке виявилося більш організованим, прагматичним і агресивним у проведенні своєї політичної волі.

Таким чином, вивчаючи витоки вітчизняної соціал-демократії із самого початку зародження цього руху, бачимо різні, нерідко полярні тенденції, які, врешті-решт, знесилили цю плодоносну гілку на політичному дереві Європи XX ст. На сьогодні, коли вітчизняна соціал-демократія як ідеологія й організована політична сила відроджується, дуже важливо пам'ятати уроки історії. З цього боку історія становлення української соціал-демократії є повчальною і корисною для нових поколінь українських соціал-демократів.

1. Bernstein E. Das Bleidbende im Marxismus // Der Sozialismus einst und jetzt. – Bonn-Bad Godesberg, 1975.

2. Bernstein E. Zur Theorie und Sozialismus. – Teil III: Problem des Sozialismus. – Berlin, 1904.

3. Ibid. – Teil II. – S. 82.

4. Bernstein E. Was ist der Marxismus? Eine Antwort auf eine Hertze // Bernstein E. Texte zum Revisionismus. – Bonn: Verlag J.H.W. Dietz Nachf. GmbH., 1990. – S. 12.

5. Bernstein E. Voraussetzungen des Sozialismus und die Aufgaben der Sozialdemokratie. – Berlin, Bonn: Verlag J.H.W. Dietz Nachf. GmbH., 1984.

6. Грушевський Михайло. На порозі нової України: статті і джерельні матеріали. – Нью-Йорк, 1992. – С. 39-56.

7. Довбищенко Я. Михайло Драгоманів. Його життя, наукова, політична та громадська діяльність // Пам'яті Михайла Драгоманова. – Харків, 1920.

8. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ-початок XX століття). – К, 1998.

9. Ленін В.І, Повне зібрання творів. – Т. 12.

10. Маркс К., Эгельс Ф., Ленин В. О коммунистическом труде. - М.: Политиздат, 1984.

11. Маркс К. Критика Готской программы // Маркс К., Энгельс Ф., Ленин В. О коммунистическом труде. - М.: Политиздат, 1984.

12. Мор Т. Утопия: Пер. с лат. Ю.М. Каган. – М.: Наука, 1978. –- С. 190.

13. Орлов Б.С. Этика как основа политической философии социал-демократии. –- М.: ИНИОН РАН, 2001.

14. Подолянин К. З минулих літ. – Лондон, 1954.

15. Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии (б-ов) Украины. – Харків, 1923.

16. Салтовський О. І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 396 с.

17. Сокуренко В.Г. Демократические учення о государстве и праве на Украине во второй половине XIX века. – Львов, 1966.

18. Там само.

19. Фурье П. Теория четырех движений й всеобщих судеб // Фурье П. Избранные произведения. – Т. І. – М.: Гос. социально-зкономическое изд-во, 1938.

20. Там само.

21. Шаповал М. Михайло Драгоманов, як ідеолог Нової України // Драгоманов М.П. Вибрані твори: Збірка політичних творів з примітками. – Прага-Нью-Йорк, 1937.

22. Ця традиція проявилася навіть у 1991 році, коли чимало патріотично налаштованих депутатів поставили проголошення незалежної держави України у пряму залежність від політичного питання заборони діяльності КПРС, не усвідомлюючи, що будь-яка затримка з негайним рішенням може призвести до катастрофічних і незворотних наслідків.

(Песоцький М.Ф. Українська соціал-демократія: ідейно-теоретичні та організаційні витоки // Вісник державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2004. – № 1. – С. 123-130.)





13.08.2018
Кем быть?
24.08.2017
КЕМ БЫТЬ?
 
Copyright © 2004-2005
Н.Ф. Песоцкий
Разработка © Reklama.LG.UA
Система © Sanitarium
Главная   ¤   Общественная деятельность
Выступления и интервью   ¤   Статьи   ¤   Книги
Открытый разговор   ¤   Ссылки
META - Украина. Украинская поисковая система