ПОИСК:

Статьи


Соціал-демократичний рух в історії України: історіографічні аспекти дослідження

Микола Песоцький (м. Київ),

здобувач Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Описание
Обкладинка

Українська соціал-демократія як ідейно-політична течія зародилася у 70-90-х рр. XIX ст. у Галичині. Так, у 80-х рр. XIX ст. тут у складі Австрійської соціал-демократичної партії виникають перші українські осередки соціал-демократії. У 1890 р. зусиллями І. Франка та М. Павлика на ідейних засадах соціал-демократії було створено Українську радикальну партію (УРП), а у 1899 р. – Українську соціал-демократичну партію (УСДП). В 1900 р. на Наддніпрянській Україні виникає РУП – Революційна українська партія (з 1905 р. – Українська соціал-демократична робітнича партія), серед активістів якої були такі визначні громадські діячі, як В. Винниченко, М. Вороний, С. Петлюра, М. Порш, І. Стешенко та інші. Коли в Росії вибухнула Лютнева революція, УСДРП вже являла собою потужну політичну організацію, одну з найвпливовіших партій в українському національно-визвольному русі. Соціал-демократи відіграли ключову роль у заснуванні Центральної Ради у березні 1917 р., справляючи вирішальний вплив на революційні та державотворчі процеси 1917-1920 рр.

Інтерес до історії української соціал-демократії завжди був значним, причому не тільки на теренах самої України. Історіографія цієї проблеми репрезентована досить великою кількістю літератури, яка, проте, є надто неоднорідною і потребує певної систематизації. Найдоцільнішою видається її класифікація на основі паралельного застосування цілого ряду критеріїв, зокрема: час написання (хронологічна ознака), жанр, теоретичний та (чи) ідейно-політичний напрямок, що його репрезентує автор праці, його культурно-національна (чи у випадку радянської імперії – політико-культурна) приналежність.

Так, якщо використовувати останній критерій, то весь корпус літератури досить чітко розділяється на чотири основні групи: українська, російська, радянська та зарубіжна. Водночас, враховуючи теоретико-методологічні підходи авторів, які, як правило, віддзеркалюють їхні політичні переконання, бачимо, що кожна із щойно названих груп у цьому плані є неоднорідною. Тому варто послідовно розглянути кожну з чотирьох історіографічних груп окремо.

З іншого боку, треба враховувати, що жодна з них не розвивалася цілком ізольовано від інших, до того ж протягом значних періодів часу усі вони еволюціонували паралельно, під впливом і на тлі багато в чому ідентичних умов.

З цих причин, а також з метою подати панорамну картину історіографії проблеми, виклад матеріалу буде підпорядковано хронологічному принципу. Ми розглянемо, як розвивалася історіографія української соціал-демократії на таких її основних етапах:

а) кінець XIX ст. – початок 20-х рр. XX ст., тобто від зародження руху до кінця визвольних змагань;

б) міжвоєнний період (20-ті – 30-ті рр. XX ст.) – вивчення проблеми на теренах української еміграції та діаспори, зародження і розвиток радянської історіографії;

в) повоєнний період – подальша еволюція названих груп, поява низки західноєвропейських та американських студій відповідної тематики;

г) новітній період (з 1991 р.) – виникнення й інтенсивний розвиток сучасної української історіографії проблеми.

Кінець XIX ст. – початок 20-х рр. XX ст.

Перші публікації, що проливають світло на зародження і розвиток соціал-демократичного руху в Україні, з'являються уже на початку XX ст.[1], невдовзі після утворення РУП. Як правило, це праці, написані «на злобу дня»; вони не містять глибокого аналізу подій і мають полемічне, подекуди пропагандистське забарвлення, що дає певну підставу розглядати їх не тільки як історіографічне, але й як історичне джерело. Утім, у деяких з цих праць робиться переконлива спроба неупереджено викласти і проаналізувати події. До таких належать ранні студії провідних діячів українства Д. Дорошенка, С. Єфремова та І. Стешенка [2]. При цьому, якщо праця Д. Дорошенка є радше інформаційним повідомленням, то І. Стешенко дав узагальнюючу картину розвитку національного суспільно-політичного руху, а також вперше здійснив його класифікацію, звівши українські політичні сили до трьох основних напрямків: радикально-демократичного, марксистського та націоналістичного. Дещо пізніше подібну класифікацію запропонував у своїй праці й С. Єфремов.

На початку XX ст. до питань становлення національної суспільно-політичної думки звертався і М. Грушевський [3].

Можна припустити, що одним із основних завдань його студії, що побачила світ у Петербурзі 1907 р. на хвилі післяреволюційної лібералізації, було ознайомити російську громадськість з витоками, сутністю та Ідейними засадами політичного українства, показати його як у цілому помірковану, неконфронтаційну (принаймні в національному питанні) течію і у такий спосіб закласти фундамент для подальшого порозуміння та співробітництва між російськими та українськими опозиційними самодержавству силами.

Деякі цікаві фактичні дані щодо зародження національних політичних партій наприкінці XIX ст. знаходимо у статті В. Дорошенка – одного з діячів, який стояв біля витоків політичного українства [4].

Серед літератури цього періоду звертає на себе особливу увагу праця українського соціал-демократа. О. Лоли (псевдонім – В. Степанюк), яку він опублікував у 1914 р. [5]. У роботі на значній джерельно-фактичній базі розглядається діяльність РУП–УСДРП у середовищі міського пролетаріату. Стаття, зокрема, свідчить про те, що напередодні Першої світової війни за тактикою та методами боротьби, політичним темпераментом українська соціал-демократія в цілому займала помірковані, реформістські позиції і в цьому плані вписувалася швидше у західноєвропейський, аніж в загальноросійський контекст.

Цікаво, що в самій структурі історіографії проблеми кінця XIX – початку XX ст. віддзеркалено особливості геополітичного протистояння великих держав того часу.

Існування на території підросійської України чимдалі потужнішого «сепаратистського» руху, який потенційно ніс у собі загрозу територіальній цілісності імперії, звичайно, серйозно непокоїло Санкт-Петербург і вимагало від нього постійної прискіпливої уваги до ситуації в «Юго-Западном крае», як з часів остаточного скасування гетьманщини офіційно називали Україну. З цих же причин, але уже з точки зору можливості використання українських політичних сил для майбутнього розчленування Росії і залучення України до сфери свого геополітичного впливу, це становище цікавило й німецькі урядові та інтелектуальні кола.

Одним із багатьох практичних наслідків цього протистояння стала поява ґрунтовних російських та німецьких студій з відповідної тематики, серед яких особливо слід відзначити дві: фундаментальну монографію С. Щоголєва, яка містить цінний фактичний матеріал і ряд важливих узагальнень, а також працю П. Оствальда «Україна і український рух», досі, на жаль, не перекладену [6]. Останній у принципі схиляється до класифікації українських політичних партій, розробленої І. Стешенком та С. Єфремовим.

Найконструктивнішим П. Оствальд вважає не соціал-демократичне (базоване у ті часи на суто марксистському баченні історичного процесу, згідно з яким найближчою метою перетворень має бути соціалістичний лад), а помірковане крило національного руху, репрезентоване партіями, що прагнули запровадження класичної буржуазної республіки із правовими гарантіями для всіх громадян [7]. Передусім ідеться про радикально-демократичну партію (з 1908 р. – Товариство українських поступовців, із 1917 р. – Українська партія соціалістів-федералістів).

Потужним стимулом до наукового осмислення історії національного суспільно-політичного руху, а в цьому контексті і соціал-демократичної течії, стала Українська революція і державотворчі процеси 1917-1920 рр.

Щоправда, повною мірою цей процес розгорнувся уже після завершення визвольних змагань, передусім на теренах української еміграції (згодом діаспори) і радянської України.

Міжвоєнний період (1920-ті – 1930-ті рр. XX ст.)

У середовищі української політичної та інтелектуальної еліти, значна частина якої опинилася в еміграції на початку 1920-х рр., були представники різних (часом полярно протилежних) партійних угруповань та соціально-політичних течій, На рубежі 1920-х-1930-х рр. заявили про себе три «табори»: республіканська демократія під прапором УНР, консервативні кола та націоналісти під егідою ОУН. Ідейно-політична «строкатість» української еміграції призвела до того, що процес осмислення історичного досвіду, здобутого українським народом протягом національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., відбувався на тлі гострої політичної та ідеологічної боротьби.

Отже, при ознайомленні з українською зарубіжною міжвоєнною літературою потрібно враховувати ту принципову обставину, що у певному сенсі вона була однією з форм політичної боротьби та ідейних пошуків у середовищі української еміграції. Ця її специфічна риса набуває особливого значення, якщо згадати, що міжвоєнна історіографія проблеми творилася насамперед самими учасниками досліджуваних ними подій. Адже українська наукова еміграція була, по суті, складовою української політичної еміграції, оскільки здебільшого складалася з людей, тією чи іншою мірою причетних до зародження та розвитку національних суспільно-політичних рухів, визвольних змагань 1917-1920 рр. тощо. Як правило, вони мали більш-менш чітку політичну позицію і майже завжди – партійну приналежність.

У цей період тривала, за вдалим визначенням М. Шлемкевича, «внутрішня громадянська війна в духові,... вже не в житті, але в мислях еміграції» [8].

По суті, ми маємо справу з дискусією роst factum представників різних українських політичних таборів, які з точки зору своїх ідеологій відповідають на найболючіші питання, поставлені українською революцією, дають оцінку власній діяльності, діяльності своїх політичних опонентів, подіям національних визвольних змагань 1917-1920 рр. [9].

Попри те, що в цілому науковий рівень студій істотно зріс, процес вивчення проблеми обумовлювався не лише пошуком об'єктивної історичної істини, але й політичними поглядами авторів, їхньою партійною приналежністю, суб'єктивною позицією, поточними потребами ідейної полеміки та політичного суперництва. З цих причин навіть деякі наукові за формою капітальні студії цього періоду не є такими по суті.

Типовим продуктом міжвоєнних часів є, скажімо, ґрунтовні «Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 років» П. Христюка [10]: залишаючись цінною збіркою документів і матеріалів, вони навряд чи витримують критику як наукове дослідження. Цій праці (загалом досить докладній і солідній) притаманні брак чіткої та повноцінно обґрунтованої концепції, відверто некоректний стиль викладу, очевидна методологічна нестриманість. Автор, член партії українських есерів, намагається в якомога.

З іншого боку, не можна не відзначити ретельність, із якою автор «реконструює» події: їх подано із винятковою докладністю, із широким застосуванням джерел. Крім того, у «Замітках» вперше в історіографічній традиції зроблено спробу здійснити порівняльний аналіз основних українських партій у добу визвольних змагань.

Окреме місце в українській історіографії належить капітальній «Історії України 1917-1923 рр.» Д. Дорошенка [11]. Ця праця є переконливою спробою комплексного дослідження та викладу історії українського державотворення 1917-1918 рр. Автор поставив собі за мету охопити всі основні аспекти проблеми, зібрати і систематизовано подати якомога більшу кількість фактичного матеріалу та джерел. Для дослідника проблеми праця Д. Дорошенка і сьогодні становить величезну цінність. За широтою проблемно-тематичного охоплення і кількістю закумульованого в ній фактичного матеріалу, джерел та документів вона посідає особливе місце в українській історіографії.

Разом із цим «Історія України» не позбавлена деяких серйозних вад.

По-перше, попри очевидне прагнення автора до виваженості у викладі та оцінках, вона є високоякісним, цінним, але типовим зразком консервативної прогетьманської історіографії: її написав професійний історик, але водночас – колишній міністр закордонних справ Гетьманської держави П. Скоропадського, а крім того – переконаний український консерватор і гетьманець-державник.

Ця обставина визначає не тільки авторські оцінки та висновки, але й загальну тональність роботи. Так, одним із головних її завдань явно є апологія Гетьманату й критика опозиційної діяльності українських соціалістів у гетьманську добу, а не об'єктивне неупереджене дослідження.

По-друге, дослідження Д. Дорошенка є передусім «довідником», «енциклопедією», аніж аналітичною розвідкою. Узагальнюючих висновків як таких в «Історії України» бракує. Створена в описовому ключі, праця не містить резюмуючих висновків щодо більшості розглянутих у ній проблем, і, отже, залишає ці проблеми відкритими.

Політична боротьба й державотворча діяльність українських соціал-демократів досить широко висвітлена у працях самих лідерів УСДРП.

«Відродження нації» В. Винниченка – одна з найяскравіших і найвпливовіших праць у міжвоєнній історіографії проблеми [12]. Виконана у формі серії нарисів, вона, власне, не претендує на науковість і за жанром є політичною публіцистикою. Політичні події, діяльність українських партій в цілому висвітлено фрагментарно й побіжно. Цінна вона насамперед як історичне джерело, хоча авторські оцінки та висновки цілком довільні і не мають достатнього обґрунтування. При цьому у «Відродженні нації» пропонується досить чітка періодизація визвольних змагань 1917–1920 рр.

Непересічне значення для вивчення історії української соціал-демократії має ґрунтовна студія І. Мазепи «Більшовизм і окупація України» [13], яку відрізняє нечаста для міжвоєнної історіографії зважена тональність і наукова коректність. Одна з головних ідей автора полягає у тому, що нездатність УСДРП сконсолідуватися і виступити єдиною, самостійною силою під час визвольних змагань обумовлювалася слабкістю і неорганізованістю українського пролетаріату, особливо у порівнянні з російським. Крім того, одну з головних причин поразки національної революції автор вбачав у «кволості» українства, його непідготовленості до вирішення поставлених часом масштабних завдань.

Цілком специфічною групою джерел є радянська історіографія проблеми. Історична наука в СРСР, як відомо, базувалася на марксистсько-ленінській універсальній теорії історичного розвитку, якій відповідала чітка методологія обробки історичного матеріалу. В своїх студіях радянські вчені розробили єдину концепцію українського визвольного руху 1917-1920 рр., жорстко детерміновану не тільки цим вченням, але й ідеологічними потребами радянського режиму. Зазначена концепція була ретельно узгоджена з єдиною схемою історії СРСР та виступала її невід'ємною складовою. Весь фактичний матеріал, який суперечив основним констатаціям, що на них трималася ця нееластична, недоторканна та «єдино правильна» модель, або який порушував її внутрішню структуру, якщо не ігнорувався (за принципом «тим гірше для фактів»), то фальсифікувався, відповідним чином видозмінювався.

Таким чином, загальна картина історії українського суспільно-політичного руху, а надто подій 1917-1920 рр. в Україні, напрацьована радянською історіографією, не могла бути об'єктивною, оскільки ніхто цієї об'єктивності не прагнув. Важливо також, що у відповідності зі специфічним марксистським есхатологізмом, основний зміст української історії періоду визвольних змагань радянські науковці вбачали у розгортанні загальноросійської соціалістичної революції.

У цій системі координат український державотворчий рух опинявся на периферії магістрального історичного процесу, розглядався як явище не тільки другорядне, але й «буржуазно-націоналістичне за своєю суттю», контрреволюційне, а, отже, шкідливе. Відповідно, він ніколи не досліджувався систематично. Поза полем зору радянських істориків лишився цілий ряд кардинальних моментів, без яких повноцінне відтворення картини подій було абсолютно неможливим. Натомість створювалася штучна модель. І на цих засадах розробка проблеми тривала протягом десятиліть.

Концептуальною основою радянської історіографії досліджуваної проблеми стали праці М. Яворського, О. Гермайзе, М. Равич-Черкасського [14]. Запропонована ними в умовах відносного наукового плюралізму 1920-х рр. марксистська схема історії України, витримала гостру теоретичну та ідейну боротьбу, ставши наприкінці десятиріччя базою вивчення політичних та соціально-економічних процесів. Протягом 1930-х років ця модель набула завершеності, «застигла», а всі подальші студії здійснювалися, власне, в її рамках, причому, головним чином, у напрямку накопичення фактичного та документального матеріалу.

У міру згортання політики «українізації», утвердження сталінського тоталітаризму, кристалізації радянської ідеології на дослідження української соціал-демократії фактично було накладено табу, а на її провідників навішано «ярлик» буржуазних націоналістів. Знаковою в цьому плані є праця П. Пташинського [15], в якій із безмірним негативізмом і необ'єктивністю висвітлюється діяльність українських соціалістів у міжнародному соціалістичному русі. Ця робота підбила певний підсумок: після її виходу впродовж 30-х і до кінця 50-х років в СРСР не з'явилося жодної публікації з цієї проблеми [16].

Утім, історіографія проблеми продовжувала розвиватися у Галичині, яка, як відомо, була інкорпорована в Радянський Союз лише у 1939 р. Досліджуючи суспільно-політичний і культурницький рух в Україні XIX – початку XX ст., галичани нерідко зверталися і до історії національної соціал-демократії, і, зокрема, до вивчення спадщини одного з її «батьків-засновників» – М. Драгоманова [17].

В цілому у міжвоєнний період було закладено фактографічні та концептуальні основи вивчення української соціал-демократії як в еміграції, так і в СРСР. Українська зарубіжна література характеризується розмаїттям і складністю. В цілому тут панує плюралізм та прагнення до об'єктивності, хоча вистачає також емоцій, невиваженості, догматизму, а подекуди – свідомих фальсифікацій. Що ж до радянської історіографії, то певна наукова коректність (хоча і в жорстких рамках марксистської методології) притаманна хіба що названим уже працям М. Яворського, М. Равич-Черкасського та ін. Наприкінці 1920-х – початку 1930-х рр. історія українського соціал-демократичного руху в СРСР була, по суті, сфальсифікована, а подальше його вивчення на тривалий час законсервоване.

Повоєнний період (1940-1980-І рр.)

В українському зарубіжжі в повоєнні часи гострота ідейно-політичного протистояння поступово зменшилася. Сталося головне: значною мірою «розмежувалася» наука і політика у вивченні проблеми, виникла більш-менш чітка межа між академічними школами української історіографії і пропагандистсько-ідеологічною діяльністю політичних організацій; українознавство постало як суто теоретична галузь. У суто формальному плані стався більш чіткий жанровий розподіл: популярно-пропагандистська література, мемуари і корпус академічних студій.

Серед публікацій повоєнної зарубіжної української історіографії [18] слід насамперед відзначити глибокі дослідження В. Дорошенка, П. Феденка, М. Стахіва, І. Мазепи, І. Лисяка-Рудницького, Т. Гунчака, І. Нагаєвського. Над цими істориками, на відміну від їх радянських колег, не тяжіла необхідність дотримуватись у своїх роботах ідеологічних «табу». Тож прагнення до наукової коректності, поєднане із високим професійним рівнем, привело до появи низки цікавих аналітичних студій. З іншого боку, повоєнні дослідники, відірвані від архівних фондів, які у переважній більшості лишилися на території УРСР, здебільшого мусили оперувати вже відомими з міжвоєнних часів фактами.

Можливо те, що у розпорядженні повоєнних дослідників була обмежена кількість матеріалів з ряду важливих аспектів історії національної соціал-демократії (це схиляє не до систематизації, а до інтерпретації, обдумування фактів) і призвело до появи в її рамках справді глибокої аналітики (М. Стахів, П. Феденко, І. Лисяк-Рудницький), або свіжих, оригінальних робіт (Р. Млиновецький).

У радянській історіографії вивчення проблеми відновлюється лише у другій половині 1950-х рр., у часи хрущовської відлиги. Зокрема, в контексті певного концептуального оновлення історії Радянського Союзу, РСДРП(б)-ВКП(б)-КПСС, а також Компартії України було визнано доцільним подальше дослідження боротьби більшовиків із їх політичними опонентами [19]. Проте, оскільки по суті мова йшла не про отримання об'єктивних знань, а лише про деяку корекцію існуючої вже штучної моделі історії СРСР, яку до того ж належало здійснювати виключно із використанням тієї ж марксистсько-ленінської методології, то на концептуальному рівні мало що змінилося.

Українська соціал-демократія в радянській історичній науці 1950-1980-х рр. апріорі продовжувала розглядатися як дрібнобуржуазна, націоналістична і при цьому (як це не парадоксально) антинародна течія, яка нібито обслуговувала інтереси української буржуазії; у безумовно критичному ключі оцінювалися погляди та діяльність В. Винниченка, С. Петлюри, М. Порша, І. Мазепи, М. Грушевського та ін. Все це вимагало, як мінімум, відповідної селекції, а подекуди фальсифікації фактів [20]. До того ж із сюжетної точки зору в центрі уваги в цих роботах перебували більшовики, українська ж соціал-демократія переважно досліджувалась остільки, оскільки контакти з нею впливали на політику РСДРП(б).

З іншого боку, радянським історикам, в розпорядженні яких залишалася більшість (виключаючи, можливо, «спецхрани») українських архівів, саме у цей період вдалося знайти, систематизувати і залучити до наукового обігу величезну кількість нових матеріалів з проблеми. Саме з цієї точки зору являє безсумнівну цінність ціла низка видань [21], серед яких виділяються капітальні монографії І. Кураса [22].

Із початку 1960-х до першої половини 1980-х рр. було також опубліковано ряд праць, присвячених переважно персоналіям. При цьому у дослідженнях, що присвячувалися творчій спадщині та суспільно-політичним поглядам І. Франка, М. Драгоманова, С. Подолинського замовчувалося їх критичне ставлення до радикально-революційних методів досягнення соціально-політичних цілей. У монографіях В. Лукеренко, Р. Іванової, М. Рудька, А. Волощенка [23] та інших розглядалася діяльність українських діячів (хоча і в рамках пануючих тоді ідеологічних доктрин), висвітлювалася роль М. Драгоманова в громадському і просвітницькому русі.

Новітній період (із 1991 р.)

Як уже зазначалося, виділяти дану добу в окремий етап розвитку історіографії української соціал-демократії змушує поява наприкінці 1980-х рр. і бурхливий розвиток цілком нової історіографічної групи – сучасної української історичної літератури. З ідейно-концептуальної точки зору вона багато в чому базується на надбаннях еміграційної історіографії (хоча і має свій самодостатній зміст). Однак специфіку цієї групи визначає і те, що зароджувалася вона «у надрах» радянської історіографії.

Наприкінці 1980-х років українська радянська історіографія подій 1917-1920 рр. в Україні мала значний обсяг, струнку концепцію, чітку методологію, напрацювала певні традиції вивчення. Вади її, проте, були настільки очевидними і настільки серйозними, що навіть в умовах обережної горбачовської ідеологічної лібералізації історики ортодоксальної радянської школи почали публікувати матеріали, які, не зачіпаючи моноліт радянської історичної парадигми, репрезентували окремі замовчувані раніше факти, свіжі погляди, підходи, ідеї [24]. Можна стверджувати, що саме тоді, наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років починається новий етап у розвитку історичної науки.

Нова історіографія народжується в результаті поступової і обережної реформації української радянської історіографії. Ідеологічні та концептуальні її основи тривалий час залишалися незмінними, а мова йшла, головним чином, про залучення до наукового обігу деяких нових матеріалів, проте ні в якому разі не про відмову від методології історичного матеріалізму чи від радянської історичної парадигми. Було висунуто гасла «заповнення білих плям» та «переосмислення деяких сторінок минулого», причому цілий ряд кардинальних тем вітчизняної історії все ж лишався частково або повністю недоторканним. До «табуйованих» належала і переважна більшість сюжетів історії українських визвольних змагань 1917-1920 рр., оцінки діяльності національних суспільно-політичних течій.

Усвідомлення необхідності глибокої ревізії напрацьованих ними історичних знань і концепцій прийшло до українських вчених поступово, разом з оприлюдненням невідомих раніше фактів, матеріалів і літератури. Спроби все це обробити і врахувати, залишаючись на традиційному теоретичному фундаменті, ставали дедалі безуспішними, паралельне ознайомлення з надбаннями зарубіжної науки поглиблювало розчарування та розгубленість. Основною тенденцією цього періоду був поступовий відхід від концептуальних напрацювань радянської історіографії, а згодом і повна відмова від них.

У 1993 р. С. Білокінь висловив думку багатьох, коли констатував: «В історії України немає «білих плям», а є цілковито сфальшована картина»[25]. Почалося активне освоєння зарубіжної спадщини, спроби інтерпретацій, порівняльного аналізу, критики. Обсяг подібних студій швидко зростав, причому у цьому напрямку працювали майже всі дослідники історії. Згодом, добре зорієнтувавшись у проблемі, чітко уявляючи її внутрішню структуру, фактологічний та концептуальний «кістяк», наші історики дістали змогу поглиблено вивчати окремі її аспекти, залучаючи ті самі архівні матеріали, яких свого часу бракувало дослідникам з діаспори.

З'явився цілий ряд змістовних статей, монографій, дисертацій з проблеми [26]. Ряд дослідників працює уже і над дослідженням історії сучасного етапу розвитку української соціал-демократії [27]. На нашу думку, можна стверджувати, що з середини 1990-х рр. почалася активна системна розробка проблеми, яка триває і нині.

ЛІТЕРАТУРА ТА ПРИМІТКИ

1. Украинец-искровец. Об Украинской Революционной Партии // Искра. – 1904. – 15 декабря; Дорошенко Д. Украинская социал-демократия // Украинский Вестник. – 1906. – № 12; Ефремов С. Из общественной жизни на Украине // Русское богатство (СПб). – 1908. – № 7. – С. 17-57; Стешенко І. Український національно-громадський рух і 1905 рік // Вільна Україна. – 1906. – № 1-2. – С. 86-99; Лукашевич П. Украинские национальньїе партии // Вестник жизни. – 1906. – № 1-2. – С. 76-87; Грушевский М.С. Движение политической й общественной украинской мысли в XIX столетии. – СПб., 1907; Степанюк В. Из истории украинского марксизма // Просвещение. – 1914. – № 6. - С. 26-32.

2. Дорошенко Д. Указ, соч.; Ефремов С. Указ, соч.; Стешенко І. Вказ. праця.

3. Грушевский М. Указ. соч.

4. Дорошенко В. «Українство в Росії. Новіші часи». – Відень, 1917.

5. Степанюк В. Указ. соч.

6. Див.: Щеголев С. Украинское движение как современный этап южнорусского селаратизма. – К., 1912; Ostwald P. Die Ukraine und ukrainiche Bewegung. – Essen. 1916.

7. Стрілець В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець XIX століття – 1939 рік). – К., 2002. – С. 6.

8. Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна. – Blomberg / Lippe, 1945. – C. 39.

9. Щодо історії української соціал-демократії див., наприклад: Дорошенко В. РУП і УСДРП // Календар „Впереду”. – Львів, 1920. – С. 225-236; Його ж. Революційна українська партія (1900-1905 рр.). Нарис історії української соціал-демократичної партії. – Львів-Київ, 1921; Садовський В. Від українофільства до політики (3 приводу 25-ліття заснування РУП) // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1925. – Т. 86. – С. 250-256; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928; Шаповал М. Занепад Української Народної Республіки. – Прага, 1928; Шаповал М. Народництво в українському визвольному рухові // Вільна Спілка. – 1927. – № 3; Шаповал М., Слободич О. Великий зрив. Нарис історії української революції 1917-1920 рр. – Львів, 1936; Феденко П. Український громадський рух у XX столітті. – Подєбради, 1934.

10. Христюк П. Замітки і матеріали з історії української революції 1917-1920 рр. – Відень, 1920. – Т. 1-4.

11. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – К., 2003. – Т. 1, 2.

12. Винниченко В. Відродження нації. – Відень, 1920. – Т. І-IV.

13. Мазепа І. Большевизм і окупація України: соціально-економічні причини недозрілості сил української революції. – Львів-Київ, 1922.

14. Див.: Яворський М. Революція на Україні. – X., 1924. – 4.1: 1917-1919 рр.; Його ж. Історія боротьби класів на Україні: Начерк лекцій, читаних у ЦПШ. – Полтава, 1921; Його ж. Історія України. В стислому нарисі. – X., 1929; Його ж. Современные антимарксистские течения в украинской исторической науке. Труды І Всесоюзний конференции историков-марксистов. – М., 1930. – Т. 1. – С. 426-435; Гермайзе О. Очерки по истории революционного движения на Украине. Том 1. Революционная украинская партия (РУП). – X., 1926; Бензя П. До історії революційного руху на Україні. З приводу книги О. Гермайзе "Очерки по истории революционного движения на Украине. Том 1. Революционная украинская партия (РУП)" // Життя і революція. – 1926. – № 11. – С. 82-89; Равич-Черкасский М. История коммунистической партии (б-ов) Украины. – X., 1923.

15. Пташинський П. Другий Інтернаціонал і український соціал-фашизм. – Харків, 1932.

16. Див.: Висоцький О. Діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії та Української партії соціалістів-революціонерів у 1900-1920 роках: історико-порівняльний аспект: Дис... канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 2000. – С. 16.

17. Див.: Томашівський С. Драгоманов: Галичина // Політика. – 1925. – Ч. 1-6; Федоренко П. Історія соціальної та політичної боротьби на Україні. – Львів, 1936. Дорошенко В. РУП і УСДРП...; Його ж: Революційна українська партія...; Садовський В. Вказ. праця.

18. Див., наприклад: Феденко П. Історія революції. – Париж, 1954; Його ж. Суспільні і політичні рухи в Україні. – Париж, 1954; Його ж. Соціалізм давній і новочасний. – Лондон-Париж-Мюнхен, 1968; Мірчук П. Українська державність. Нариси. 1917-1920 рр. – Філадельфія, 1967; Його ж. Українсько-московська війна (1917-1919 рр.). – Торонто, 1957; Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр. – Торонто, 1970; Стахів М. Українські політичні партії у соціологічнім насвітленні. – Нью-Йорк-Детройт – Скрентон, 1954; Його ж. Державний устрій Української Держави 1917—1920 рр. // Енциклопедія українознавства. – Мюнхен-Нью-Йорк, 1949. – Т. 1/2; Його ж. Україна в добі Директори УНР. – Торонто, 1962-1966. – Т. 1–7; Нагаєвський І. Історія Української держави XX століття. – К., 1993; Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. – Б.м., 1979; Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. – Нью-Йорк, 1973; Гунчак Т. Ліві партії в Україні та їхній вплив на політику 20-х років // Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст. — К., 2000, та ін.

19. Див.: О разработке й освещении некоторых вопросов истории КП Украины // Коммунист Украины. – 1958. – № 12. – С. 88-93.

20. Див., наприклад: Супруненко Н. Й. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918-1920). – М, 1966; Лихолат А. Жовтень на Україні. – К., 1967; Його ж. Здійснення ленінської національної політики на Україні 1917-1920 рр. – К., 1967; Шморгун П. Украинские мелкобуржуазные партии РУП (УСДРП) и «Спилка» в революции 1905-1907 гг. // Научная сессия по истории Первой русской революции 1905-1907 гг. Тезиси сообщений. – М., 1967; Гамрецький Ю. Криза дрібнобуржуазних партій на Україні в 1917 р. // Український історичний журнал. – 1976. – № 12. – С.74-81.

21. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні: В 2 т. – К., 1967. – Т. 1; История Украинской ССР: В 10 т. – К., 1983. – Т. 5; Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник / Відпов. ред. І. Ф. Курас. – К., 1987.

22. Курас И. Торжество пролетарского интернационализма й крах мелкобуржуазных партий на Украине. – К., 1978; Його ж. Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутство Української соціал-демократичної робітничої партії). – К., 1986.

23. Лукеренко В.Л. Світогляд М.П. Драгоманова. – К.,1965; Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (друга половина XIX ст.). – К., 1971; Корнійчук Л.Я. Суспільно-економічна думка на Україні в 70-х роках XIX ст. – К., 1971; Волощенко А. К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х рр. на початку 80-х років XIX ст. – К., 1974, та ін.

24. Хміль І. Петлюра і петлюрівщина // Український історичний журнал. – 1990. – № 3. – С. 15-28; Гошуляк І. Політичні аспекти історії громадянської війни на Україні // Український історичний журнал. – 1990. – № 12. – С. 36-47; Катренко А. Н. В борьбе за пробуждение народной революции (Из истории революционно-демократического движения на Украине в 80-х–начале 90-х годов XIX в.). – К., 1988; Мельник Л. Г. Утвердження ідеї українського національного самовизначення (кінець XVIII – початок XX ст.). – К., 1992; Коновець О. Просвітницький рух в Україні (XIX – перша третина XX ст.). – К., 1993; Нариси з історії українського національного руху / Ред. В.Г. Сарбей. – К., 1994 та ін.

25. Білокінь С. Чи маємо історичну науку // Наше минуле. – 1993. – № 1. – С. 7-11.

26. Козицький М. Національно-політична думка на Україні (кінець XIX – поч. XX ст.) // Наукові праці з питань політичної історії. – К., 1992. – Вип. 172; Висоцький О. Виникнення сучасної української соціал-демократії // Політологічні читання. – 1994. – № 4; Його ж. Історико-порівняльний аналіз виникнення та ідеологій українського соціал-демократичного та есерівського рухів // Грані. – 1999. – №3 (5). – С. 15-34; Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 роках: історико-генетичний аналіз – К., 1995; Українська державність у XX ст. Історико-політологічний аналіз / Авт. кол.: О. Дергачов та ін. – К., 1996; Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX – початку XX ст. – К., 1996; Гошовська В. Становлення української соціал-демократичної думки кінця XIX – початку XX століття: Проблема світогляду, національних особливостей, теоретичного осмислення на сторінках преси. – X., 1997; Кармазина М. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX – початок XX століття). – К., 1998; Голуб А. І. Українська соціал-демократія і міжнародний соціалізм: сторінки політичної історії / кінець XIX – перша чверть XX століття / Навч. посібник. – Дніпропетровськ, 1998; Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). – Львів, 1998; Жерноклеєв О. Українська соціал-демократія в Галичині: нарис історії (1899-1918). – 2-е вид., доп. – К., 2000; Павко А. Особливості становлення партійно-політичної системи в Східній Галичині наприкінці XIX століття. – К., 2001; Круглашов А. Драма інтелектуала: Політичні ідеї Михайла Драгоманова. Чернівці, 2000; Бегей І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині Ю. Бачинського. – Львів, 1999; Його ж. Юліан Бачинський. Соціал-демократ і державник. – К., 2001; Солдатенко В. Українська революція. Концепція та історіографія. 1918-1920 рр. – К., 1999.

27. Див., зокрема: Висоцький О. Виникнення сучасної української соціал-демократії // Політологічні читання. – 1994. – № 4; Україна: хроніка поступу (1991-2000) / Укладач: В.М. Литвин. – К., 2000

(Песоцький М.Ф. Соціал-демократичний рух в історії України: історіографічні аспекти дослідження //Людина і політика. – 2003. – № 6.– С. 80-89.)





13.08.2018
Кем быть?
24.08.2017
КЕМ БЫТЬ?
 
Copyright © 2004-2005
Н.Ф. Песоцкий
Разработка © Reklama.LG.UA
Система © Sanitarium
Главная   ¤   Общественная деятельность
Выступления и интервью   ¤   Статьи   ¤   Книги
Открытый разговор   ¤   Ссылки
META - Украина. Украинская поисковая система