ПОИСК:

Выступления и интервью


Національно-культурне значення християнства для східних слов'ян

Виступ М.Ф. Песоцького «Національно – культурне значення християнства для східних слов’ян» охоплює величезний період розвитку Православ’я, починаючи від зародження Давньої Русі і закінчуючи нашими днями.

Автор із глибоким знанням справи розкриває причини катаклізмів слов’янської цивілізації, робить цікавий і незвичайний висновок про те, що як злети, так і падіння нашої історії нерозривно пов’язані з нашим ставленням до Православної Церкви, її впливом на життя суспільства.

Приваблює самостійність і неординарність мислення М.Ф. Песоцького. Відчувається, що він всебічно і серйозно вивчив і достеменно знає обрану тему, що, безумовно, становитиме неабиякий інтерес для слухачів середніх і вищих учбових закладів, викличе дискусії серед колег, що мають власний погляд на стан речей у царині вітчизняної історії.

Такою була тема доповіді голови Народно-трудового союзу України Миколи Песоцького, з якою він виступив на науковій конференції у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля 9 грудня 2008 року.

N.F.Pesotsky's performance «National cultural value of Christianity for east Slavs» covers the huge period of development of Orthodoxy, beginning from origin of Ancient Russia till our days.The author with a deep knowledge opens the reasons of cataclysms of a Slavic civilization, makes an interesting and unusual conclusion that both, launches and falling of our history inseparably linked with our relation to Orthodox Church, its influence on a society life.

Independence and eccentricity of thinking of N.F.Pesotsky is impressing. It is felt, that he had comprehensively and seriously learnt and deeply knows the selected theme which, certainly, will represent uncommon interest for listeners of average and higher educational institutions and will cause discussions among colleagues who have their own sight at a condition of things in the annals of domestic history.

Шановні учасники конференції!

В історії кожної країни, кожного народу є події, які визначили шляхи їхнього розвитку. Для стародавньої Русі такою подією, поза всяким сумнівом, стало прийняття Православного християнства.

Саме з прийняттям Православ'я пов'язана поява храмових шедеврів, якими й досі захоплюється людство. Разом із православною християнською вірою з Візантії та Болгарії на Русь прийшло мистецтво кам'яної архітектури й іконопису. Книги Священного письма, Старого та Нового Заповітів, „Палеї”, „Торжественники”, численна службова література, деякі світські твори – повісті, романи та історичні хроніки – все це принесло нам Православ'я. З його духовних джерел виросло „Слово о полку Ігоревім” – твір неабияких художніх достоїнств і патріотичної потужності.

Твори отців Церкви – Іоанна Златоуста, Єфрема Сіріна, Григорія Богослова та інших органічно влилися в руську духовну культуру, а образи, створені ними, послужили джерелом для поетичних одкровень Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Афанасія Фета, Тараса Шевченка.

З Православ'ям до нас прийшла слов'янська абетка, створена проповідниками християнства Кирилом і Мефодієм, яких шанують як святих рівноапостольних і на Сході, і на Заході. Що особливо важливо, з Православ'ям широко розповсюдилась грамотність. Це підтверджують письмові свідоцтва – берестяні грамоти, які говорять про те, що в Києві, Новгороді, Пскові, Смоленську, інших містах Русі люди не тільки вміли писати, але й вважали це звичайною, буденною справою.

Західні середньовічні мандрівники, які відвідували Русь, із подивом констатували: населення міст всуціль грамотне, хлопчики і дівчатка всюди навчаються в школах.

Православ'я закладає і основи національної моралі. У людей з'являється й стверджується не тільки поняття послуху, але і внутрішньої відповідальності, що виражається і в їхній поведінці, вчинках, у щоденному житті. В усьому цьому – основи консолідації східнослов'янських племен у давньоруську народність і націю.

Про всі релігії, які існували на той час, Русь була прекрасно поінформована завдяки своїм купцям та воїнам. І вибір на користь Православ'я, на мій погляд, єдино правильний, що й засвідчили подальші події.

А тепер уявімо, що Русь прийняла б західне християнство, яке тоді ще не сформувалося в католицизм, або стала б ісламською чи іудейською державою. Будь-який із названих варіантів мав би довгострокові негативні наслідки як для східних слов'ян, так і для світу в цілому.

Чому?

По-перше, прийми Русь католицизм, вона, безумовно, була б повністю поглинута Заходом. Не постала б Російська держава, не зміцнилася б, не відбулася б як така. Кордон татаро-монгольських земель проходив би по лінії „Архангельськ – Ярославль – Одеса”, що перетворювало б цей регіон на арену непримиренної боротьби ісламу із західним християнством.

По-друге, тільки Православ'я дало нам можливість вистояти проти агресії як західної, так і східної, а державі відродитися наприкінці XV століття.

Духовна цілісність і тверда віра людини давньої Русі дозволили їй витримати агресію татаро-монголів і зберегти свою – руську – цивілізацію. А зробити це було не просто. Злочини, які коїли на руській землі загарбники, за словами сучасників, неможливо було описати: вбивства, грабунки, насильство, масовий ясир, знищення церков та православних святинь.

Із прийняттям Православного християнства Русь в очах західноєвропейських держав перестала бути „варварською країною”. І все ж, за будь-якого зручного випадку, вони старалися не тільки її поневолити, але і запровадити свою віру. Може, саме тому, що західні правителі вже тоді усвідомлювали: у Православній вірі – сила і нездоланність Русі.

Захід прагнув скористатися тим, що Русь слабшала через татаро-монгольські нашестя. Замість того щоб спільно дати гідну відсіч ордам східних кочівників, Польща, Литва, Швеція, окупувавши ряд спрадавна руських територій, організовують гоніння на Православ'я. Однак окупантам не вдалося зламати дух руського народу. Руська Церква проповідувала і несла своє служіння, зберігаючи вірних їй як православних, а значить – патріотів.

Церква надихає народ і благословляє його на захист Вітчизни, руські святі і подвижники організовують запеклий спротив ворогу. Святий князь Олександр Невський, у самий розпал наступу татар, у 1240-42 роках, піднімає полки на відсіч шведам, германцям і литовцям. Влітку 1240-го Олександр розбиває шведське військо, що прагнуло захопити Новгород.

Через два роки після цієї перемоги Олександр Невський зупинив хрестовий похід католицизму проти Русі. Весною 1242-го руські війська в битві на льоду Чудського озера вщент розгромили німецьких рицарів-хрестоносців, примусивши їх на багато століть залишити спроби поневолити руський народ.

Першим серйозним ударом по руській цивілізації була церковна унія, тобто підпорядкування західноруської церкви римським католикам. Зробивши ставку на зрадників у західних землях руського суспільства, католицизм зруйнував духовну єдність руського народу, створив протиріччя між ним і правлячими колами, які у значній своїй частині пішли на відступництво, зрадили ідеалам Православ’я.

Унія розколола західноруську церкву, роз’єднала ієрархію і народ. Вона була справою єпископів, які діяли у відриві від церковного народу, не питали його порад. Виникла ситуація, коли на чолі православного народу виявилась уніатська ієрархія, яка слухняно виконувала принизливі антируські накази Рима. При цьому переважна більшість руського народу в західних землях не прийняла унію, а до уніатських священиків там ставилися як до зрадників і відступників від віри.

Звідтоді землі Червоної Русі стали оплотом руйнації руської цивілізації. Католицизм та його політичний агент – уніатство, прагнули знищити її цінності, отруюючи свідомість правлячого класу й духовенства цього регіону. Так само уніати й католики чинять і сьогодні, розколюючи тепер вже Україну.

До кінця XVI віку одна частина правлячого класу західноруських земель окатоличилась, а друга підпала під уніатство. Тільки протест народу стримав деяких представників правлячого класу від духовного розкладу, але їх теж отруював вплив західного обряду. Владою вперто насаджувалась думка: традиційна руська культура заслуговує лише на зневагу.

Навіть православні священики та ієрархи в західних землях вільно чи невільно підпадають під розтлінний вплив чужих духовних уявлень. Це проявилося, перш за все, у творах західноруських письменників того часу, які, переважно, мали духовний сан.

Уніатство розросталося в західних землях і завдяки католицькому золоту, яке багатьох зробило відступниками від Православ’я. Воно було тим інструментом, за допомогою якого частині руського народу, що мешкав у західних землях, навіяли, що він не руський, а якийсь особливий, „інший” народ, хоча австро-угорці, наприклад, аж до 1918 називали його представників русинам.

Шкідливий вплив західної цивілізації розповсюджувався на Росію також із Греції. Із втратою державної самостійності цієї країни багато освічених греків, на яких у Росії за традицією дивилися як на світочів віри, починають схилятися до західних цінностей. Це пояснюється й тим, що вони одержували освіту на Заході, всотуючи його традиції, переймаючи західні новітності. Наприклад, у XVI столітті проявляються їхні протестантські симпатії, пізніше, навпаки, на перший план виходить прикритий латинізм.

Зовні католицизм не змінив формальної канонічної сторони західної руської церкви: всі обряди й канонічна незалежність були збережені. Головний удар прийшовся на духовно-моральну сферу руського народу, вразивши його світогляд, вплинувши на мовну царину. Католики готові бути заплющувати очі на релігійно-догматичні відмінності, але за це вимагали головного: влади над руським народом. Вони прагнули вплинути на саму душу народу, що їм, через зрадництво правлячого класу, значною мірою вдалося.

Латинізація народної свідомості в західних землях мала трагічні наслідки не тільки для західноруського народу. Після повернення західних земель до складу Росії латинізм починає проникати і в центральні області країни, отруюючи національну свідомість правлячого класу, хоча й не зачіпаючи свідомості широких народних мас.

Твори Петра Могили, Мелетія Смотрицького, а пізніше Симеона Полоцького одержують визнання серед представників освіченого прошарку в самім серці Росії. Створена у Москві Слов’яно-греко-латинська академія повторювала учбові програми, розроблені в Києво-Могилянській колегії, створеній за зразком католицьких духовних закладів. Та й викладачі в московській академії здебільшого були із західних земель.

Західний вплив зачіпає навіть таких видатних діячів церкви, як святитель Дмитрій Ростовський та Стефан Яворський.

Головна праця святителя Дмитрія Ростовського „Житія Святих” складена переважно по західних джерелах, в основу її покладені латинський збірник Сурія, а також праці кардинала Барнія та Скарги. Західняцький характер носили і його проповіді.

Ректор Київської Духовної академії Стефан Яворський вчився в єзуїтів, прийняв римський послух і лише пізніше повернувся до Православ’я. Його книга „Камінь віри” – це компіляція з багатьох латинських книг.

Дехристиянізація в Росії, як і в Україні, почалася з встановлення влади Петра І над церквою. По суті, більше двохсот останніх років царизму церква існувала без першого керівника – Патріарха. Влада відмовилася від своєї церкви. В результаті еліта суспільства була європейською, а слов’янський народ жив окремо від неї і представляв іншу культуру. Безодня між владою і народом росла протягом сторіч. У підсумку це привело людей до революції.

В XIX та на початку XX віків монархія та її адміністрація за формою залишалися православними, а за змістом стали масонськими, зорієнтованими на культури трьох європейських країн: Франції, Англії і Німеччини.

Дві революції 1917 року мали багато причин для свого виникнення, серед яких була і дехристиянізація правлячої еліти. Загибель монархії не була випадковою. Це – закономірний підсумок освоєння заходом громадської думки в Росії через масонство й марксизм.

Дивно, але за короткий термін особи, які не були православними, часто-густо іноземці, порівняно легко взяли владу у величезній православній країні і, по суті, не бувши представниками корінного етносу, окупували Росію. Ленін не без підстав на те заявляв: ми захопили і перемогли Росію. Перші управлінці Радянської Росії пишалися своєю антируськістю. Про це вони говорили і в пресі, залишивши нам багато свідоцтв.

В революції церква займала нейтральну позицію. Більш того, багато її служителів загравали до нової влади. Зберігала мовчанку церква і в голодомори 1921, 1932-33 років. І тільки у Велику Вітчизняну війну, явно відчуваючи, що з поневоленням країни фашистами настане і остаточний крах церкви, вона, ніби прокинувшись від летаргійного сну, провела велетенську мобілізаційну роботу. Церква гаряче закликала віруючих захистити грудьми Батьківщину від фашистської чуми, і мільйони громадян на її заклик пішли добровільно на фронт і перемогли ненависного ворога. За це уряд нагородив орденами і медалями багатьох керівних священнослужителів.

Але час СРСР – це одночасно ще й епоха знищення Православної церкви. І все ж народ зберіг свою віру! Ми знаємо, що своїх дітей хрестили й комуністи. Формальне перебування в КПРС не могло витруїти з глибини душі віру.

Репресії, розпочаті проти церкви атеїстичним режимом в 1918 році, тривали до горбачовської перебудови. Куратор атеїстичної роботи в Україні від ЦК КПУ Леонід Кравчук (згодом – президент України) в своїй доповіді партійно-атеїстичному активу в 1987 році в Чернігові з гордістю відзначав, що „з 1981 року освоєно 983 колишніх культових приміщень”. Трохи раніше Микита Хрущов обіцяв радянським громадянам показати в 1980 році по телебаченню „останнього попа”.

Робота щодо виявлення жертв антиправославних репресій почалася в СРСР одразу після відмови від атеїзму як державної ідеології. Але якщо в Російській Федерації її розпочала Російська Православна церква разом із державними установами, то в Україні на державному рівні, незважаючи на всілякі декларації „про подолання наслідків тоталітарної політики”, вона практично не велась.

Бояться чесно подивитися на картину репресій в Україні і через політичні міркування. Скажімо, уніати й афтокефали вже багато років іменують себе представниками „церков-мучениць”. Що стосується Православної церкви, то вона такою, на їхню думку, не була, оскільки залишалася незабороненою. При цьому вони чомусь не кажуть про те, що тільки в одному Києві православного духовенства було репресовано на порядок більше, ніж усіх уніатів і автокефалів, разом узятих. Уніати були репресовані не за свою віру, а за пособництво фашистам. Цього вони й зараз не приховують, святкуючи річниці тієї ж дивізії СС „Галичина”.

Так звана Українська автокефальна православна церква створювалась у 1921 році під патронатом НКВС та ВНК (ВЧК) для розкладання Православної церкви зсередини під час першої хвилі атеїстичних гонінь. Ця структура, очолювана забороненим у священнослужінні Василієм Липківським, назвавши себе „революційною”, оголосила війну Православній церкві як „прислужниці царизму”, вимагала скасувати чернецтво, монастирі перетворити у трудові колонії, а всю тисячолітню церковну літературу постановила заборонити і здати до спецхрану. Ці діячі «церкви» не тільки несамовито помагали атеїстичній владі експропріювати церковні цінності, розоряти монастирі та храми, але й своїми доносами відправили до таборів і тюрем тисячі православних священнослужителів.

Спадкоємцями революційної УАПЦ у нас іменують себе філаретівський (УПЦ Київського патріархату) та автокефальний (УАПЦ) розколи. Вони оголошують себе „істинно українською церквою”, ніби доносительство й зрада – це синоніми українства!

Згадаймо, що відбувалося на українській землі, починаючи з 1990 року. Народ України хотів відродження Православ’я. І тому підтвердження – 12 тисяч храмів. Але, разом із тим, ми близькі до того, що зазнаємо поразки від модерністських церков. Православні священнослужителі інколи нагадують мені секретарів райкомів і міськкомів Компартії тим, що не йдуть у народ, не займаються його захистом, проблемами конкретної людини. А ось представники модерністських релігійних течій (і це підтвердить більшість із вас у цій залі!) використовують будь – яку можливість, щоб привернути людей на свій бік. Приклад – Свідки Ієгови, які не гребують регулярними поквартирними обходами. Спіткало людину горе – вони поспівчувають, безкоштовно запропонують свою літературу, допоможуть словом, а то й ділом. І нерідко добиваються успіху.

Що потрібно робити за цих умов православним? Перш за все, всіляко підвищувати авторитет Православ'я як самим його священнослужителям, так і керівній державній еліті. В цьому я бачу запоруку цілісності держави і єднання її громадян. Дуже важливим сьогодні могло б стати залучення представників українського Православ'я до процесів навчання, підготовки і перепідготовки кадрів держслужбовців, різного рівня та профілю юристів, істориків, філософів, лінгвістів, управлінців усіх сфер. Адже саме в періоди суспільних негараздів церкві вірять більше, ніж будь-якій із владних структур.

Православній церкві вже час розробляти і впроваджувати програми соціального служіння і благодійництва, найрізноманітніші гуманітарні акції (милосердя, патронажу бездомних та безробітних), ініціювати або підтримувати значні діяння щодо захисту екології, збереження безцінної культурної спадщини нашого народу, великих національних святинь.

Важливим аспектом духовного збагачення особистості, думається, стало б систематичне вивчення в учбових закладах релігійних процесів з метою більш глибокого розуміння сучасним суспільством основ і значення діяльності православних конфесій.

Нам необхідне всемірне зміцнення віри наших предків – Православ'я. Але потрібен і постійний пошук нових духовно-моральних цінностей, які не відкидають православного слов'янського світосприйняття.

Церква вгамовує спрагу сучасної людини (а молодої – особливо!) – спрагу духовного спілкування і єднання. В ній відкривається і дарується велика таємниця життя. Увесь смисл нашого життя і діяння повинен полягати у вихованні такої самовідданої любові, яка не приходить сама по собі, а набувається постійною працею – особистою і соборною, постом і молитвою. Ось покликання, гідне людини. Воно відкриває в людському бутті вічні та безмежні горизонти. Воно було і залишається закликом до людей, перш за все молодих, ще відвертих і сприйнятливих, ще не покалічених дріб'язковими суєтними цілями. Православ'я живе цілісним і вічним, воно кличе до досконалості й безкінечності – в цьому його рятівне вселюдське значення і єдине світло надії на майбутнє світу і людини.

Разом з тим, будь-який період Православ'я пов'язаний з агресивним тиском західних церков. Так було завжди. Під час наступу Заходу на Русь чи Візантію, під час нинішнього знищення православної Сербської держави. Б'ють по Православ’ю і сьогодні, прагнучи розколоти нашу церкву в Україні. Захід, запрограмований на ліквідацію Православ’я, бореться з нами близько тисячі років. І добровільно там від своїх планів не відмовляться. Це програма, яка почала працювати в часи Хазарського каганату. Зараз вона реалізується Сполученими Штатами та Заходом у цілому.

В цей час переймемося усвідомленням того, що у Православ’ї – наш порятунок. Але ні на хвилину не забуватимемо також, що і Православ’я потребує нашого захисту.

Дякую за увагу.





24.08.2017
КЕМ БЫТЬ?
01.10.2016
РАСКОЛ
 
Copyright © 2004-2005
Н.Ф. Песоцкий
Разработка © Reklama.LG.UA
Система © Sanitarium
Главная   ¤   Общественная деятельность
Выступления и интервью   ¤   Статьи   ¤   Книги
Открытый разговор   ¤   Ссылки
META - Украина. Украинская поисковая система